Початок » 2007 » Листопад » 2 » Юрій КОСТЕНКО: «Проблема української влади в тому, що вона передусім піклується про власну кишеню»
Юрій КОСТЕНКО: «Проблема української влади в тому, що вона передусім піклується про власну кишеню»
11:56
Лідер Української Народної Партії Юрій Костенко залишається принциповим прихильником формування в Україні могутньої правої, національно-демократичної сили, яка могла б обстоювати державні інтереси. Хоча УНП й увійшла до блоку НУНС – об’єднання всіх сил, що підтримують Президента Віктора Ющенка, Костенко наголошує: у всіх без винятку нинішніх меґаблоках особисті й бізнесові інтереси сильні настільки, що вони не залишають часу в довгостроковій перспективі для турботи про інтереси держави загалом. – Ви не раз говорили про такий недолік сучасної української політики як відсутність могутньої національно-демократичної сили. На цих виборах Українська Народна Партія увійшла до блоку НУНС. Ви можете розглядати цей блок як представництво національно-демократичних сил? – Я хотів би наголосити, що національній демократії (наша політична сила, яка була частиною Народного Руху, домоглася незалежності України) належить ідея і незалежності, і європейського вибору. Але, домігшись незалежності, національна демократія далі не змогла сформувати в Україні національно-патріотичну владу. Через різні обставини. І змушена була поступово відійти на другий політичний план, припинила самостійну боротьбу за владу. Після 1991 року в Україні комуністична партія, яка фактично залишилася при владі, сформувала дуже негативний імідж національним демократам, який формулювався дуже коротко: «Рух довів Україну до розрухи». Це незважаючи на той факт, що Рух ніколи не був при владі, не мав більшості – 226 голосів – у парламенті. Дозволивши сформувати такий образ, національна демократія тривалий час вимушена була не боротися за владу, а фактично співробітничати з чинною владою, яка поступово трансформувалася з просто комуністичної в комуно-олігархічну. Нетривалим періодом відродження національної демократії можна назвати 1999-2004 роки, коли з’явився Віктор Ющенко. Він не є повною мірою представником національної демократії, історично Ющенко радше носій ліберальної демократії, але його підтримувала національна демократія. І це привело до перемоги на президентських виборах в 2004 році нашого представника Віктора Ющенка. Але надалі національна демократія все-таки не посилила свого впливу на формування державної політики. Якщо ж узяти вибори 2006-2007 років, то представники національної демократії увійшли в усі так звані меґа-об’єднання. Це не політичні партії, а об’єднання різних за ідеологією політичних сил, які фактично змушені співробітничати з крупним капіталом, оскільки в основі ідеологій цих меґа-об’єднань лежать інтереси крупного капіталу. Завважте, Партія реґіонів має представників національної демократії – Тараса Чорновола і Ганну Герман, БЮТ прикривається Лук’яненком, Шкілем, «Наша Україна» як зібрання політичних сил співробітничає з Народним рухом України, «Собором». Цього року ми свідомо пішли на об’єднання пропрезидентських сил, підтримуючи курс на інтеґрацію в Європу, вступ у НАТО. Ми це зробили, підтримуючи ту політику, яка втілюється нині Президентом Ющенком. Підсумовуючи, можу сказати, що національна демократія пережила, на мою думку, найважчі часи, і нині те, що ми повертаємося до парламенту – я маю на увазі УНП як найбільшу праву партію, – є безумовним позитивом. Ми повернули собі можливість виступати зі своїми правими ідеями з найвищої державної політичної трибуни – у Верховній Раді. Це можливість не просто звертати на себе увагу виборця, а чітко формулювати завдання правих в Україні. І ці завдання трансформувати як у політику самого законодавчого органу, так і в політику уряду, який, ми сподіваємося, складатиметься з представників демократичних сил. Але ми розглядаємо цей крок (входження в блок НУНС) як вимушений. І наша стратегія все-таки націлена на формування в Україні правої політичної сили, яка буде здатна боротися не за проходження до парламенту, а за владу в Україні. Це довгострокова стратегія, але без неї ніколи не буде ні національної української держави, ні, тим паче, європейської. – Ви все ж сподіваєтеся на формування демократичного уряду, тобто, незважаючи на коментарі, які останнім часом виходять від окремих представників блоку НУНС, і небезпеку, що голосів у Раді може просто не вистачити, ви вірите у формування коаліції у складі БЮТ і «Нашої України – Народної Самооборони»? – Це не якісь біблійні речі, в які потрібно вірити, – це політика. Скажу з власного досвіду, що європейська політика може бути ефективною за такої невеликої парламентської більшості, з перевагою в один, два або три голоси. Наприклад, канцлер Німеччини Гельмут Коль, точніше блок ХДС/ХСС, один 4-річний термін за роки своєї влади мав у Бундестаґу перевагу в один голос. І працював ефективно. Якщо вести мову про українську політику, де державний інтерес або суспільний інтерес не завжди попереду інтересу бізнесового або особистого, то з такою більшістю, звичайно, дуже важко організувати роботу Верховної Ради – це одна проблема. Друга проблема – відсутність демократичної традиції в українському парламенті, відсутність закону про опозицію, а отже – незрозуміла роль опозиції в демократичному суспільстві – призводить до того, що той, хто не є владою, намагається різними способами в парламенті або поза ним привернути увагу до себе, щоб на наступних виборах отримати додаткові голоси. Скажемо відверто, дуже часто, не маючи законодавчих повноважень контролювати владу, опозиція вдається до так званих непарламентських методів, які роблять неможливою конструктивну роботу як законодавчого органу, так і уряду. Це я кажу до того, що якби в Україні були визначені чіткі політичні правила для роботи влади й опозиції, і всі б їм підкорялися, тоді б не було проблем і у влади, і в опозиції. А поки що протягом 16 років колишні комуністи, які весь цей час контролювали парламент, так і не змогли ухвалити закон про опозицію, тому що вони весь час контролювали цей парламент. І тому ніхто не хоче бути в такій невизначеній ситуації, тим паче тоді, коли є величезний бізнес-інтерес. А ми вже встановили, що три меґаблоки зокрема і представляють цей інтерес. І ось за таких обставин 228 голосів – це дуже хистка влада, яка в будь-який момент може фактично розвалитися. Але все-таки хочеться, щоб та формальна більшість, яку отримали демократичні сили, трансформувалася в ефективну політику, оскільки перед демократами стоїть дуже багато завдань системного характеру. Річ у тому, що за роки незалежності в Україні так і не сформоване ні європейське законодавство, ні ринкове законодавство, ні умови для розвитку малого і середнього підприємництва – а це основа для розвитку середнього класу. І всі ці закони може провести в парламенті лише парламентська більшість, що стоїть на чітких принципах європейської демократії в Україні. – Представник БЮТ Йосип Вінський нещодавно зауважив, що програма, яка міститься в коаліційній угоді і яку реалізовуватиме майбутній уряд, – лівоцентристська. Ви – представник правих – згодні з таким визначенням і з такою програмою? – Якщо вести мову про арифметику позачергових виборів, то Тимошенко як лівоцентрист отримала більше голосів, ніж ліберально-права (і ліва, з урахуванням Луценка) пропрезидентська політична сила в особі блоку НУНС. Але і БЮТ, і НУНС декларували відданість і підтримку курсу Президента Ющенка. Нас так і називають – помаранчевими, і саме ми на Майдані говорили про програму «10 кроків», яка принципово змінить ситуацію в Україні для більшості громадян. Якщо взяти суть цієї програми, то насамперед вона передбачає створення умов для розвитку підприємницької діяльності. 5 мільйонів робочих місць можна створити лише тоді, коли Верховна Рада ухвалить такі рішення, на основі яких зможе розвиватися виробництво. А це права програма. Ліва програма – це все, що економіка в змозі дати до бюджету – для того, щоб спрямувати ці засоби на фінансування соціальних програм. І тут просто потрібно шукати розумний баланс. З одного боку, ми визнаємо, що велику частину майбутньої коаліції представляють лівоцентристи або соціал-демократи. З іншого боку, в цьому об’єднанні і вони, і ми, праві, говоримо про програму Президента Ющенка. Саме на цій основі і можна створити ефективну, як мені бачиться, не лівоцентристську, а класичну програму, проводити ефективну державну політику, суть якої в тому, що праві на основі національного інтересу й економічного інтересу формують найкращі умови для розвитку економічної діяльності і підтримки національного товаровиробника. Ліберали-«нашоукраїнці» повинні створити умови для того, щоб українська продукція продавалася в усьому світі. Безумовним є той факт, що нині український виробник, з одного боку, не може продавати свою продукцію на світових ринках, тому що її звідти витісняють, а з іншого – маємо закритість світових ринків для української продукції. А коли праві й ліберали створять якнайкращі умови для виробничої діяльності, все, що вироблятиме українська економіка, трансформуватиметься в ефективну соціальну політику. На основі таких компромісів можна створити дуже потужну державну програму. Але знову ж таки – це ідеальна ситуація. Попереду президентські вибори. І тому кожна політична сила, на жаль, змагатиметься не в тому, як запустити виробництво, бо для цього треба три-чотири роки, а в тому, щоб пенсіонер одразу відчув надбавку до пенсії, а робітник-бюджетник отримав високу зарплату. Така популістська лівацька політика, що домінувала в Україні всі 16 років незалежності (бо ліві завжди були при владі), може знову перешкодити виходу економіки з тіні й тому, щоб економіка почала давати кращі результати. – Але можна пригадати, що на зорі Народного Руху в його програмі дуже багато уваги приділялося саме соціальним питанням. Ви сприймаєте таку історичну соціальну спадщину? – Перша програма Руху називалася «Концепція створення держави», і я один із співавторів цієї програми в частині формулювання розділу про національну безпеку України. Справді, велика увага в тій програмі приділялася соціальному чиннику – це абсолютно правильна політика. Але 16-річна лівацька політика в Україні саме і призвела до багатьох соціальним проблем. Ефективний соціальний захист можна будувати лише на основі виробничої активності, лише на основі того, що в бюджеті доходи збільшаться в десятки разів. Дуже показовий приклад Польщі – у своєму бюджеті вона на сьогодні має понад 150 мільярдів доларів, Україна – 42 мільярди доларів. Ось і скажіть, як ми можемо будувати соціальну політику за такого бюджету, коли непрацююча економіка або економіка в тіні, яка дає доходи лише олігархам, не в змозі забезпечити соціальні програми. Якщо взяти законодавство, то у нас прописані соціальні програми практично для всіх, хто потребує допомоги: для пенсіонерів, молоді, вчителів, лікарів... Усе в законах вже передбачено, але їх виконати неможливо. І тому щорічно, коли у Верховній Раді ухвалюється бюджет, ним же фактично скасовують норми соціальних законів, тому що немає доходів у такій кількості, яка необхідна для виконання чинного законодавства. – Основні претензії, які окремі представники НУНС висувають до коаліційної угоди, стосуються продовження мораторію на продаж землі й обіцянки компенсувати до 2010 року внески в Ощадбанку СРСР. Обидва пункти – це програма БЮТ. Яка ваша позиція щодо цих пунктів? – Я стояв на тій позиції, що в Україні приватизація держмайна і землі має відбуватися на основі європейських рецептів, які дали найкращі результати. А саме, в Східній Німеччині трансформація колишніх «радгоспів-колгоспів» спричинилася до того, що продуктивність праці за 5 років зросла більше ніж у 10 разів. Колективні господарства стали господарствами на орендній основі, тобто людина отримала земельний наділ, отримала право власності на цей наділ, а отже, й право розпоряджатися ним – купувати чи продавати його. Але нікуди ця земля не поділася. Вона залишилася фактично в межах тих самих «радгоспів», лише змінилася форма власності. Із загальнодержавної ця земля перейшла в приватну власність. А на основі оренди були створені великі господарства з кращою організацією праці, адже матеріальна зацікавленість сприяла тому, що такі господарства почали давати значно більше продукції. В Україні цього не відбулося. Насамперед тому, що проблема реформи земельних відносин досі не розв’язана. І саме це призвело до того, що ми маємо нині в сільськогосподарському секторі виробництва. Маючи такі прекрасні землі, ми їх не обробляємо – 30-40% земель, за різними оцінками, особливо в поліській зоні. Ми втрачаємо 40% валового внутрішнього продукту через невирішеність питання земельних відносин в Україні. А на тлі формальної заборони на те, щоб земля була товаром, щоб власник міг її купувати-продавати, триває інший процес – так званої «прихватизації» земельних сертифікатів. Як тільки буде ухвалено рішення про право власності на землю, про ринок землі, ми одразу ж побачимо, що вже нічого продавати і нічого ділити. Вже все давно контролюється тими ж олігархами, які таким же способом отримали право власності на державне майно. Я пам’ятаю, як у Верховній Раді обговорювалися проекти законів про приватизацію. За модель була взята чеська приватизація, так звана ваучерна. Чеська приватизація була тоді визнана найкращою в Європі. Вона дала серйозний поштовх розвитку малого і середнього підприємництва. А в Україні все вийшло чомусь навпаки. І виникає питання, чому? А тому, що в Чехії ваучерна приватизація тривала два роки, а далі вступав у дію механізм купівлі державного майна. А в Україні ваучерну приватизацію розтягнули на сім років. А розтягнули комуністи на чолі з Морозом. – Але ж він не комуніст!.. – Він типовий комуніст. Від того, що він назвав себе соціалістом, його комуністичний менталітет не змінився. З 1994 по 1998 рік Мороз саме і продовжував терміни так званої ваучерної приватизації, поки все державне майно не перейшло «за пляшку горілки» в кишеню до наближених до влади олігархів. Цей процес не зупинявся. Ось чим відрізняється приватизація по-європейськи від приватизації по-українськи. Тому питання в тому, як через систему законів зробити так, щоб земля в Україні давала найвищі врожаї, як зробити так, щоб власником цієї землі був той, хто вміє її обробляти й цінувати, щоб в Україні не латифундисти формували земельну політику, а українське селянство. Селянство виконує не лише функцію господарську, саме українське село є генетичною колискою українця. Тому до українського села необхідне спеціальне ставлення, і для нього потрібні спеціальні програми. У цьому сенсі я за приватизацію землі. Що стосується заощаджень. Нагадаю, що ми пропонували рецепти вирішення цих питань, починаючи з моменту проголошення незалежності. На той час були дуже ефективні можливості для цього. Наприклад, Ігор Юхновський, колишній перший віце-прем’єр в уряді Кучми, підготував законопроект про те, як повернути ці заощадження: кошти, переведені до Росії з Ощадбанку УРСР, оголошуються державним боргом Росії перед Україною, а кошти, які ми передавали з українського бюджету Росії за нафту і газ, які дорожчали кожного місяця, ми б використовували як взаємозалік за цю заборгованість Росії перед Україною. Таким чином міг з’явитися механізм взаєморозрахунків. На основі такого механізму можна було повернути в основному заощадження протягом 4-5 років. Якщо ж говорити виключно про державний борг України, як пропонує Азаров, щоб це були кошти, які уряд визнає державним боргом України перед громадянами, то механізму повернення я не бачу. Це величезна сума. Кравчук її назвав – 132 мільярди доларів. І за нашого бюджету в 40-42 мільярди доларів повернути ці заощадження практично неможливо. Я маю на увазі в короткостроковій перспективі. А оскільки переважно люди, які мали заощадження, літнього віку, то реально людина не доживе до цього повернення. – А ви не знаєте, яким чином Юлія Тимошенко протягом 2 років збирається повернути ці гроші? – Рецептів Юлії Тимошенко я не знаю. Я живу в конкретній політиці, економіці, я знаю параметри бюджету, я їх назвав. За рахунок держави повернути ці гроші дуже важко. Можна, наприклад, повернути якимсь майном, але і майна вже немає. Державного майна практично немає, землі практично немає. Тому за допомогою якого механізму Тимошенко збирається повернути за два роки ці гроші, я не знаю. Але я хочу нагадати й інше: досі немає державного реєстру, кому повертати і скільки. Брати на себе державні зобов’язання з повернення і не знати, кому повертати, оскільки немає реєстру (як і реєстру виборців), і скільки, це означає породити ще одну проблему. Щоб серйозно підійти до розв’язання цієї проблеми, спочатку потрібно створити реєстр, а потім розробити механізми. Ми знову наполягатимемо на тому, щоб це питання ставити перед Росією і знаходити механізми взаєморозрахунків, прийнятні і для Росії, і для України. Коли Путін наважується сказати, що Україна заборговувала 15 мільярдів доларів за так званий дешевий газ, то чому український уряд не наважується перед Путіним назвати суму боргу Росії перед Україною. Йде незрозуміла для мене політика з боку уряду Януковича, якась політика, породжена комплексом неповноцінності. – Дуже багато коментарів з усіх боків про конфлікти всередині демократичної коаліції. Наприклад, представник Блоку Литвина Михайло Сирота вказав на три лінії конфлікту: між Ющенком і Тимошенко, між «Нашою Україною» і «Народною Самообороною» і, нарешті, це думка партій, що увійшли до блоку, в тому числі й УНП. Чи не дуже великий конфліктний потенціал усередині коаліції, чи не вибухне вона невдовзі після створення або навіть ще до формування? – Я не думаю, що це конфліктний потенціал. Думаю, що це недостатній потенціал для того, щоб ефективно проводити дуже складну політику. Ми торкнулися питання заощаджень. Не проголосують 100% тих бізнесменів, які є і в БЮТ, і в НУНС, за закон про визнання державного боргу Росії перед Україною, тому що у них спільний з Росією бізнес. І він (бізнесмен) не захоче голосувати передусім тому, що це зашкодить його бізнес-інтересам. Тому на цьому конкретному прикладі я саме і хочу показати дуже великі складнощі, які виникнуть, коли справа дійде до ухвалення законів, потрібних Україні. Візьмемо іншу тематику. Я вже не кажу про наболіле питання визнання ОУН-УПА борцями за незалежність України. Візьмемо питання європейської політики. Адже її потрібно творити шляхом приведення у відповідність з європейськими вимогами українського законодавства. Це сотні законів. І тут буде така сама проблема, як і із заощадженнями. Ви чуєте, як традиційно і комуністи, і соціалісти, і «реґіони» говорили, що ці закони, особливо щодо СОТ і євроінтеґрації, ми не можемо приймати тому, що і до СОТ, і до Європи, і в НАТО ми повинні йти тільки разом з Росією. І гармонізувати наш рух винятково з російським інтересом. А це неможливо, тому що Росія керується виключно своїм національним інтересом, а Україна повинна керуватися своїм національним інтересом. Але у нас є дуже великий пласт політиків, депутатів, які не думають про національний український інтерес. Вони піклуються про свій інтерес, а оскільки він тісно переплітається з російським, то виходить така непослідовна українська політика.
