Неділя, 18/Листопада/2018, 05:28
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна сторінка | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Розділи новин
Заяви та звернення [248]
Анонси. Події [264]
Європейська інтеграція [153]
Громада та Влада [247]
Погляд [517]
Соціум [86]
Культура та Мистецтво [30]
Аналітика [42]
Освіта та навчання [9]
Церква та суспільство [30]
Законодавство [5]
Молодь [3]
Наше місто [55]
Злочинність [49]
Різне [38]
Наше опитування
Чи подобається наш сайт?
Всього відповіло: 312
Форма входу
Пошук по новинах
Друзі сайту

Народний Рух України

Народне Слово

Європейська Україна - портал чесних новин

Департамент культури і туризму Чернігівської ОДА

"Чернігівський ФОРМАТ"


Статистика
Початок » 2018 » Серпень » 19 » Путч 1991-го. Чернігівський варіант
Путч 1991-го. Чернігівський варіант
10:52
О шостій двадцять ранку 19 серпня 1991 року мені зателефонував мій друг і колега Владислав Савенок. У голосі була тривога. «Увімкни радіо. В країні переворот. Горбачов, як сказали, хворий. Невідомо, чи взагалі живий. Поговоримо на роботі» .
Ми тоді працювали в газеті «Чернігівські Відомості», і вона, як на той час, вважалася газетою відносно «вільнодумною», демократичного спрямування.

Перша реакція

Я відразу зателефонувала редактору опозиційної газети «Громада» Віталію Москаленку. Він сприйняв це, як невдалий вранішній жарт, і невдоволено буркнув щось на зразок: «Знайшла привід розбудити». Я тоді сказала: «Дивись, щоб тебе у ліжку не заарештували».
Схоже, що це подіяло, бо через кілька хвилин він уже сам передзвонив: «І справді переворот».
На роботі обстановка була напружена. Владислав приніс із собою радіоприймач, і ми слухали «Свободу» та «Бі-Бі-Сі», бо більше інформації не було ніякої.
Наш редактор Ніна Сотник дізналася, що в міськвиконкомі повинні відбутися збори так званого партійно-господарського активу, а її на них не запрошують. Це був поганий знак. Несподівано в нашій редакції з’явився колега з «Деснянської правди» і ніби не зовсім серйозно, під’юджував, мовляв, що ви тепер, демократи місцевого розливу, заспіваєте.
Водночас [прийшов] колега з обласної «молодіжки», активний просвітянин Василь Чепурний і привітався до мене таким чином: «Нехай живе Компартія, що влаштовує перевороти». Він сказав, що іде в Рух на термінові збори, бо треба ж якось на все це реагувати. І додав: «Щоб там не було, а Бобик здох». Як молода людина, він здавався нам максималістом. По «Свободі» відомий тоді журналіст-демократ Анатолій Стреляний розповідав, що в разі перемоги самопроголошеного ГКЧП реакція прийде надовго.
Ніна Сотник тоді сказала: «Звичайно, мене звільнять. Що з нами всіма буде? Головне, дітей шкода». У нас (а Влад, покійний нині Вася Струтинський і я вважалися тими самими демократами, яких багато колег не сприймали) також не було ніяких ілюзій.
Пізніше нам стало відомо, що на зборах, які провела рада демократичних організацій Чернігівщини, було направлено телеграму на адресу Верховної Ради – ніякого ГКЧП не визнаємо.
Після того кілька її представників пішли до облвиконкому за дозволом на проведення мітингу. На той час вже пройшла по українському, точніше, як тоді казали, по республіканському радіо інформація про те, що Кравчук, на той час голова Верховної Ради УРСР, заявив, що на Україні ніякого ГКЧП нема.
За словами В. Москаленка, на це вони і посилалися під час переговорів. З боку облради переговори вів нині покійний Олександр Лисенко і, за словами В. Москаленка, його реакція на цей аргумент була такою: «І Кравчук ГКЧП визнає». Дозволу на проведення мітингу вони не одержали.
Коли я понесла на обласне радіо огляд чергового номера нашого тижневика, то на вахті побачила двох військових з автоматами.
Увечері біля П’ятницької церкви представники Руху і «Просвіти» взяли участь у молебні, який провів священик УПЦ Київського патріархату. По центральному каналу телебачення розповідали про запровадження в Москві комендантської години і про список людей, яких будуть затримувати як «небезпечних осіб». Показали і виступ Л. Кравчука, щоправда, з купюрами, які не можна було не помітити.
На дикторів, які читали ці тексти, без жалю не можна було дивитися. А коли показали прес-конференцію «гекачепістів», особливо Янаєва з тремтячими руками, і неприховано-скептичну реакцію на це деяких журналістів, то моторошне очікування розвитку подій змінилося відчуттям політичного фарсу. І це давало надію.

Мітинг біля П’ятницької церкви

Наступного дня ситуація нагніталася, хоча кадри з Б. Єльциним на танку, які все-таки проскочили по телебаченню, підтверджували, що він не заарештований і готовий до опору. Що робиться в Києві, ми майже не знали, крім чуток про те, що представники Народного Руху України вимагають від Л. Кравчука більш рішучих дій.
Що ставити в черговий номер, ми не уявляли . Інформації про нараду в міськвиконкомі практично не було, крім того, що там закликали підтримувати дисципліну і «наводити порядок» (зрозуміло, який).
Почали з’являтися телеграми на підтримку ГКЧП. Першу з них (про інші, якщо вони і були, потім так ніхто і не дізнався) надіслали лідери обласної ветеранської організації.
Оскільки номер газети ми готували нейтральний, я зранку виконувала якесь буденне редакційне завдання і забігла додому не стільки переобідати, скільки послухати «Свободу».
У цей час мені подзвонив Василь Струтинський: «Демократична опозиція проводить збори – це умовна назва мітингу. Ти жінка і можеш не ходити туди. Мітинг біля П’ятницької церкви. Ми з Владиславом ідемо. Початок за півгодини».
У цей час «Свобода» розповідала про те, як захисники Білого дому в Москві гуртуються в очікуванні штурму.
Коли я підбігла до драмтеатру, то побачила, що прохід до скверу перекрито з обох боків міліцією. Якісь дві випадкові жінки хотіли пройти, щоб скоротити собі шлях, і почули: «Обійдіть вулицею».
Ідучи прямо за ними я не встигла й розкрити сумочку, щоб дістати посвідчення, як хлопці переді мною розступилися. З одного боку я висвітлювала громадсько-політичне життя і на мітингах мене бачили часто, причому на деяких бувала не тільки, так би мовити, з обов’язку. А з іншого…
Увесь сквер по периметру був оточений щільним кордоном міліції. «Щоб потім нікого не випустити», – подумалось. – І як швидко зреагували!»
Людей зібралося небагато, адже повідомити про мітинг можна було хіба що по телефону. Василь Панасович Литвин ходив з радіоприймачем і повідомив останню новину: «Єльцин оголосив себе Верховним головнокомандувачем». Він же і став вести мітинг.
Добре пам’ятаю, що на мітингу виступав нинішній голова обласної організації Народного Руху України Володимир Ступак. Перед початком мітингу він почав роздавати листівки, які, напевне, були привезені з Києва (на жаль, у мене вона не збереглася, а це вже історія). Був дуже зворушливий момент, коли міліціонери кинулися за цими листівками, забувши про свої місця в ланцюгу оточення.
Хоча пам’ятаю й інше, коли якісь дві невідомі мені жінки, що, напевне, випадково проскочили крізь міліцейський кордон, репетували: «Проти кого ви тут виступаєте? Нам треба порядок!».
Серед мітингуючих були члени депутатської групи «Чернігів», що діяла тоді у міській раді, – пам’ятаю Сергія Соломаху і Юрія Крисанова.
Цікаво, що прийшли тоді на мітинг і ті, хто з якихось причин на той час з Руху вже повиходили, хоча й стояли біля його витоків, як-то Олександр Котенко чи Сергій Жигінас. Останній прийшов разом із Віталієм Москаленком, і той жартував: «Жигінас так перелякався, що вирішив сховатися в моїй квартирі».
Владислав Савенок, а ми стояли поруч, на це жартома зреагував так: «А що, нормальний хід. Приходять за Москаленком, а там – Жигінас. Приходять за Жигінасом, а там – Москаленко».
В цей час я помітила, як до нашої розмови дослухаються двоє молодиків. Помітив це і Влад. Відвівши мене вбік, він сказав: «Ці хлопці з КДБ, я знаю по мітингах». До речі, увесь мітинг знімався такими ж хлопцями на відео чи кінокамеру.
Коли після поразки путчу за участю депутатів з групи «Чернігів» була спроба розслідувати ситуацію безпосередньо в нашому місті, то вони знайшли дві телеграми від керівництва обласної ветеранської організації – одну на підтримку путчу, а іншу, пізнішу, із його засудженням, а також дивилися цей фільм. Принаймні мені говорив Сергій Соломаха: «Я бачив вас в історичному кадрі».
Ходили чутки, що міліцейський кордон був не випадковим і нас звідти могли відправити до «органів», але достовірність цієї інформації я особисто не перевіряла.
Повернувшись додому, відразу ж включила приймач. «Свобода» передавала, що війська таки почали штурм «Білого дому». Втім, що це станеться, було зрозуміло з останніх повідомлень.
Добре пам’ятаю, що прямий репортаж тоді вели кореспонденти Максим Соколов та Андрій Бабіцький. Вони працювали дуже професійно, але десь о-пів на другу, коли пролилася перша кров захисників «Білого дому», вони згорнули свій репортаж, вибачившись перед слухачами. Було очевидно, що хлопці побоюються за своє життя.
Цей момент, а ще епізоди мітингу біля П’ятницької церкви мені постійно згадуються, коли нинішні політикани «лівого розливу» починають говорити про «карликовий путч», його нібито інсценізацію, попередні домовленості та інші подібні речі.
Тоді ж, коли репортаж обірвався і в квартирі запанувала тиша, у мене була одна думка: «Все. Рубікон перейдено. Що б не було завтра, але починається нова історія. Хоча завтра може бути і страшно». Втім, фактично це вже було сьогодні – друга година ночі. Як не дивно, сон прийшов швидко, немов упала в провалля.

Перелом

Вже о п’ятій без будильника була на ногах і кинулась до приймача. «Свобода» повідомляла, що штурм відмінили і війська повертаються назад . На жаль, є троє загиблих серед захисників «Білого дому».
Втім, прозвучала інформація і про те, що танки із Гончарівського рушили на Київ. Останнє мене неабияк занепокоїло, бо в ті часи про компартійні порядки і звичаї існувала приказка: «Якщо в Москві відрізають нігті, то в Києві – рубають пальці». Хоча загалом настрій був піднесений.
На роботу прийшла першою, але відразу ж за хвилину залетів сяючий Савенок, з порогу розмахуючи касетою. Це було інтерв’ю з Народним депутатом України Тетяною Яхеєвою (вона висувалась і пройшла до парламенту від чернігівських демократичних сил), яке він записав по телефону сьогодні ж вранці.
До речі, Т. Яхеєва теж говорила, що відступ військ у Москві не означає, ніби з путчем уже покінчено, танки рухаються на Київ і представники «Народної ради» (так називалось тоді створене у Верховній Раді об’єднання національно-патріотичних сил) збиралися йти до військових, аби переконати їх утриматися від виконання непродуманих, спрямованих проти свого народу наказів. Це інтерв’ю ми відразу ж почали готувати в номер.
Потім в нашій редакції з’явився колега – журналіст Сергій Павленко, на той час редактор «Комсомольського гарту».
Радісний та усміхнений, він писав заяву про вихід з КПРС, примовляючи: «Це ж треба, такий привід, такий привід! Давайте, приєднуйтесь».
Ми з Василем Струтинським почали розмірковувати, чи можна нас вважати комуністами, бо партійні внески не сплачували вже більше дев’яти місяців, тобто з часу створення «Чернігівських відомостей». За статутом Компартії, якщо ти не заплатив внески за три місяці, то фактично втратив зв’язок зі своїм осередком і підлягаєш виключенню.
Але на той час партія вже швидко втрачала свої ряди і прискорювати цей процес компартійні функціонери явно не хотіли, тож і проявляли небачену ліберальність. Більше того, на той час ми з Василем не стояли навіть на партійному обліку.
Цікаво, що, з одного боку ми самі цього не хотіли, а з іншого нас сама ж партія «виштовхувала», щоб не мати зайвого клопоту з опозиціонерами (я була в товаристві «Меморіал», Василь входив до «Просвіти» і створював незалежний журнал «Літературний Чернігів»). Тож ставити на партійний облік у газету «Чернігівський вісник» нас не захотіли, мовляв, вас троє (третім був Сергій Циганков – відповідальний секретар «Чернігівських відомостей»), то й створюйте свій осередок. Нам з Василем це було тільки на руку.
У цей час вже «прокинулось» і радіо московське, почало давати нормальну інформацію.
Події розвивались стрімко і просто приголомшували. Самогубство Пуго (коли потім показували натовп захисників «Білого дому», запам’ятався плакат «Нас уже не всПУГОнуть»), надто підозріле самогубство Кручини…
Якось ці жертви не вписуються у версію «карликового» перевороту, яка через деякий час почала нам нав’язуватися. Втім, і відразу після того, як путч «захлинувся», у Чернігові на зібранні у міськвиконкомі компартійний лідер Микола Скоробагатько «сміливо», з «викривальною» тональністю говорив про те, що «за його інформацією» молоді хлопці – захисники «Білого дому» загинули не тоді, коли танки наступали, а, навпаки, при відступу.

Наслідки

Потім, коли Л.Кравчук заборонив Компартію, почалося виселення з партійних кабінетів. Були у нас місцеві «герої», які трималися за свої столи до останнього, телефонували до нашої редакції, вимагали присутності журналістів, гласності. Одне слово, намагалися вчинити ґвалт. Дехто з них зараз у Чернігові при досить непоганих посадах, дехто підживився на бізнесі, дехто потім працював на інших, не компартійних кандидатів і на інші партії.
З ініціативи депутатської групи «Чернігів» у міськраді було створено групу, яка мала б з’ясувати, хто підтримував антиконституційні дії. З’ясували вони небагато. На пошті було зафіксовано дві телеграми від обласної ветеранської організації – одна на підтримку ГКЧП, інша – вже із засудженням. Щодо іншого, то безперечно діяло телефонне право.
До речі, вже не пам’ятаю, на який день після путчу, нам подзвонив читач і повідомив, що за обкомом партії дим, щось спалюють. Владислав Савенок відразу ж побіг туди. Дійсно, у гаражах (де зараз розміщуються машини «швидкої допомоги»), спалювали документи.
Владислав навіть приніс документальне підтвердження – напівобгорілий шматок паперу з якимись відомостями, що стосувались політнавчання.
Щодо інших, по-справжньому важливих, то вони вже були знищені, що підтверджували сліди паперорізальної машини. Про все це ми написали в газеті «Чернігівські відомості», а фактичне підтвердження – «трофей» Савенка – ще довго зберігався у нас на шафі як документальне підтвердження.
Втім, навряд чи хтось із компартійних вождів тоді наполягав би на спростуванні – не та була ситуація. З іншого боку, багато хто з них завбачливо подумав про «тили». Хто тільки міг, намагався щось ухопити з компартійного майна, яке почало конфісковуватись і передаватись іншим організаціям.

Незалежність

Проголошення Незалежності, як-то кажуть, уже «висіло» в повітрі. Тоді Верховна Рада працювала у вихідний – швидше за все, це була субота. Я тоді приїхала до батьків у Мену. Про те, що Верховна Рада проголосувала за Акт проголошення Незалежності, мені з радістю повідомив тато. Це сталося у день його народження.
Тоді ж, 24 серпня 1991 року, багатьом було зрозуміло, що КПУ злякалася різкого демократичного повороту в Москві і намагатиметься зберігати комуністичну Україну у незалежному варіанті.
Пам’ятаю, що «за» Незалежну Україну голосували тоді комуністи і їхній лідер Станіслав Гуренко. Через декілька років мені випало брати у нього інтерв’ю (до Чернігова Гуренко приїхав у статусі народного депутата і представляв якусь свою програму економічного розвитку).
Під кінець інтерв’ю він почав говорити на улюблену тему комуністів – «возз’єднання трьох братніх слов’янських народів». Несподівано, через кілька інших запитань я до цього повернулася: «Чому ж тоді ви голосували за незалежність?» – «Знаєте, в політиці бувають різні ситуації».
До речі, проти незалежності України в 1991 році проголосував заступник голови Верховної Ради, представник демократичних сил харків’янин Володимир Гриньов. Пізніше під час перших виборів Президента України він балотувався на цю посаду.
Мітинг у Чернігові з приводу проголошення Акта незалежності України не був надто велелюдним: організувати його у вихідний, та ще й серпневий день, коли люди у відпустках, хто на городах і дачах, було непросто.
На ньому були присутні і деякі, на той час вже колишні, працівники компартійних органів (після путчу в Україні заборонили Компартію). Від однієї з них я почула: «В цьому житті ми вже за бортом». І вона, і всі інші за бортом не опинилися, просто пересіли в інші чиновницькі кабінети. Дехто обзавівся досить солідним бізнесом. До речі, коли після закриття райкомів партії рядовим комуністам роздавали партійні квитки, найбільш надійним наказували: «Будуть вибори – голосуйте обов’язково за Мороза». То ж про тили комуністична верхівка завчасно подбала, і це їй вдалося.
Згодом цей путч обізвали «карликовим» і зробили, як на мене, велику помилку. В Росії це кінець-кінцем обернулось поверненням до авторитаризму, а в Україні – спекуляціями на щиросердних народних прагненнях.
А спільне у нас одне – підкилимна політика, безкарність якої породжена «всепрощенською» політикою до серпневого путчу та його організаторів.

Олена КИЯШКО

Зі збірника документів і матеріалів «БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ у 1989 – 1992 рр.:Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову». ДО 20-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕБУДОВУ». Чернігів, 2009.

Категорія: Громада та Влада | Переглядів: 610 | Додав: Соломаха | Рейтинг: 5.0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Інформація


Форум патріота
"Чернігівський ФОРМАТ"
© НРУ 2007-2018