Початок » 2010 » Березень » 1 » Вибори до Чернігівської міськради: потрібно не забути і врахувати…
Вибори до Чернігівської міськради: потрібно не забути і врахувати…
14:16
Під час підготовки сбірника документів і матеріалів до 20-річчя створення Народного руху України за перебудову «Боротьба за незалежність України у 1989–1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову» натрапив у Архівному відділі Чернігівської міської ради на «Текст виступу депутата від 76 округу Соломахи С.В. на сесії міськради по рішенню мандатної комісії» на ІІІ-ій сесії у жовтні 1990 року з аналізом виборів до місцевих Рад, який ставить під сумнів вкорінений у свідомість багатьох стереотип, що вибори до місцевих Рад 1990 року були найбільш чесними і демократичними.
Виступ закінчується, на мою думку, актуальним і сьогодні висновком: «Все це потрібно не забути і врахувати… при підготовці до нових виборів».
Тому вважаю за доцільне згадати про місцеві вибори у 1990 року, взявши за основу вищезгаданий «Текст виступу» та доповнивши його деякими фактами і міркуваннями.
Перші демократичні вибори до Чернігівської міської Ради народних депутатів 4 березня 1990 року розпочалася гласно і публічно з організованих владою обговорень закону про вибори у місцеві Ради, опублікованого 2 листопада 1989 року. Після голосування «по-радянському» за єдиного кандидата від «блоку партійних і безпартійних», цей закон тоді здавався демократичним навіть «неформалам».
Висувати кандидатів у місцеві ради отримали право не тільки трудові колективи підприємств і установ, а навіть їх підрозділи чисельністю не менше 20 працівників та громадські організації за місцем їх реєстрації.
В той же час, членів виборчих комісій, як і раніше, фактично підбирали парткоми підприємств та установ, а списки виборців складали райвиконкоми.
Вибори відбувалися одночасно з виборами до Верховної ради УРСР за мажоритарною системою з одномандатними округами, але кількість депутатів в місцевих радах було дещо скорочено, а їх повноваження продовжено з 2–3 років до 5 років. У Чернігівській міській Раді народних депутатів кількість депутатів було скорочено з 250 до 150, а обласній – з 350 до 155. Обраним депутатом вважався кандидат за якого проголосувало більше 50% виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови що більше 50% зареєстрованих виборців візме участь у голосуванні. У разі якщо ніхто з кандидатів у депутати у І-му турі не отримував переваги у 50% +1 голос, від тих хто взяв участь у голосуванні, то повиненно відбутися повторне голосування (ІІ-й тур) в якому змагалися два кандидати, які отримали найбільшу підтримку виборців.
Кожен громадянин мав право бути депутатом одночасно двох Рад, в т.ч. Верховної ради УРСР.
Виборець висловлював свій вибір якщо залишав у бюлетені незакресленим лише прізвище одного з кандидатів у депутати. Законом не було передбачено захисту бюлетенів від підробки, а при отриманні бюлетеня виборць не ставив свого підпису у списку виборців.
Крім змін у виборчій системі, законом розмежувувалися повноваження Рад і їх виконавчих комітів. Раду очолював лише депутат, а усім начальникам підрозділів, членам і керівнику виконкому заборонялося мати депутатський мандат ції Ради, що раніше, навпаки, було обов’язковою умовою отримання будь-якої керівної посади у виконкомі місцевої Ради.
Ось «перестройку» місцевих Рад планувала здійснити керуюча і направляюча КПРС.
Що ж відбувалося на місцях ?
Вже 1 листопада в місті Чернігові місцевими Радами було створено Деснянську району виборчу комисію, а 3 листопада – міську. З якою метою це робилося. звісно, за поданням трудових колективів, контролюваних парткомами, ще до оприлюднення закону, активісти «неформальних» організацій зрозуміли вже під час висування кандидатів у депутати. Саме ці виборчі комісії відмовляли у реєстрації кандидатів у депутати, яких висували неконтрольовані парткомами трудові колективи лише на підставі тлумачення закону, що вони не є «первинними» та не підпорядковані безпосередньо керівнику підприємства.
До цього треба додати значну різницю у загальній кількості виборців по виборчим округах, що умисно створювало нерівні умови для кандидатів у депутати. Так при середній кількості виборців у виборчому окрузі у 1380 виборців по м.Чернігову, у п’яти виборчих округах №№ 6, 9, 23, 45, 126 виборців було більше 2000, а у 18 – менше 1000. Наприклад, у виборчому окрузі № 23 виборців було аж 2137, а в № 29 – тільки 592, тобто 3,6 раза більше.
До речі, мешканці м. Чернігова обирали на чотирьох депутатів обласної Ради менше, ніж це встановлювало законодавство, внаслідок навмисного завищення кількості виборців у міських виборчих округах (у середньому по 8 тисяч виборців) порівняно з сільськими (у середньому 6,7 тисяч виборців).
У зв’язку з тим, що висування кандидатів у депутати на виборах 4 березня 1990 року у Чернігівську міську раду відбулося ще до «ковбасної революції», у 77 округах з 150 балотувалося не більше двух кандидатів у депутати, а у 16 з них – по одному кандидату. У середньому на один мандат депутата міськради балотувалося по 2,6 кандидата у депутати.
У І-му турі, який відбувся 4 березня 1990 року, було обрано 44 депутата з 150. В той час, як на виборах в обласну Раду 4 березня 1990 року, де на один мандат у 26 округах м. Чернігова у середньому претендувало по 5,3 кандидата в депутати, у І-му турі було обрано лише одного депутата (в цьому окрузі балотувалося всього 3 кандидата) з 26, а у двох округах, де було по два кандидата, не обрано нікого.
Ще 64 депутата до Чернігівської міськради було обрано у повторному голосуванні 18 березня 1990 року, який відбувався одночасно з повторним голосуванням до Верховної ради УРСР.
Отже, після двох турів виборів до Чернігівської міськради було обрано лише 108 депутатів з 150. Серед них керівники підприємств, установ – 17, в т.ч. директори шкіл, керівники навчальних закладів – 5, головні лікарі – 4; керівники партійних органів – 7, правоохоронних органів – 4, військових частин – 4; інженери - 16, робітники – 15.; жінки – 8, молодь до 30 років – 8, члени КПРС – 76, члени ВЛКСМ – 3. При цьому 92 депутата були обрані вперше. Найбільше серед обраних було працівників в/о «Чернігівський радіоприладний завод» – 23, в/о «Химволокно» – 7, ЗАЗ – 3, КСК – 2.
Вже на першому засіданні першої сесії Чернігівської міської ради народних депутатів 21-го скликання, яка відбувалася, на відміну від звичних до того одноденних сесій, протягом 4, 5, 6, 12 квітня та 10, 11 травня 1990 року, більшість, контрольована міськомом компартії, намагалася обрати керівництво ради і міськвиконкому. Коли з'ясувалось, що рішення приймаються чомусь більшістю лише у 55 голосів, а не більшістю від загального складу ради у 76 голосів десять народних депутатів, які не погодилися з цим, залишили сесійну залу і відмовились реєструватись до обрання повного складу міськради. В кінці сесії, 11 травня 1990р., коли депутатів-бунтівників підтримали інші народні депутати, і було вирішено утворити демократичну депутатську групу «Чернігів», яка у 1990–1994 роках була однією з найвпливовіших і дійових гілок національно-демократичного руху на Чернігівщині. До депутатської групи увійшов 41 народний депутат, що представляли 19 підприємств і організацій міста (найбільше з в/о «ЧРПЗ» – 19). Серед них: інженерно-технічних працівників – 12, робітників – 11, керівників – 1, вчителів – 5, наукових працівників – 2, військовослужбовців – 2 і навіть один працівник міліції. Щодо партійного складу: члени КПРС – 17, ВЛКСМ – 2, рухівців – четверо.
Членів демократичної депутатської групи «Чернігів» (голова Ю. Філіппов, секретар – С. Соломаха) об’єднувало бажання позбавити монопольної влади компартію шляхом департизації державних установ, переходу на багатопартійність, передачі важелів влади і контролю над виконавчою владою до демократично обраних Рад.
До речі, підсумки двох турів голосування 4 і 18 березня 1990 року по обранню депутатів районних у місті Рад були ще більш невтішними: до Деснянської райради обрано лише 50 депутатів з 100, а Новозаводської – 46 з 90.
Саме тому повторні вибори 19 квітня 1990 року відбувалися вже за іншим сценарієм. У 42 округах у середньому балотувалося вже по 6,1 кандидата на один мандат (17 округах округах Деснянського району по 7,25 кандидата, у 25 округах Новозаводського району – 4,9).
Щоб забезпечити «результативність» на повторних виборах їх організатори зменшили, порівняно з виборами 4 та 18 березня 1990 року, кількість зареєстрованих виборців у 29 з 42 виборчих округів. Наприклад, у окрузі № 50 на 16,5%, у № 47 – 20,6%, у № 111 – 15,2%, у № 123 – 19,4%, у № 126 – 9,5%, у № 137 – 11,5%, а на виборах 14 червня 1990 року у окрузі № 97 на 19,5 відсотка. Отже, є підстави вважати, що вибори в округах № 123 та № 126 на повторних виборах 19 квітня 1990 року та в окрузі № 97 14 червня 1990 року не відбулися у зв’язку з участю у них менше ніж 50% виборців.
На повторних виборах 19 квітня 1990 року активність виборців була меншою, ніж на виборах 4 та 18 березня 1990 року, тому у п’яти округах з 42 вибори були визнані такими що не вдібулися: в округах №№ 24, 36, 108 у І-у турі, а в округах №№24, 30 у ІІ-у турі.
Звісно, що на цьому тлі більша «активність» виборців на повторних виборах 19 квітня 1990 року, ніж 4 і 18 березня в дев’яти округах з 42 є підозрілою. Якщо у Деснянському районі це відбулося лише в округах № 47 та № 62, то у більш конрольованому парткомами промислових підприємств Новозаводському районі – у виборчих округах №№ 106, 113, 129, 132, 133, 137, 146. Судіть самі. якщо 4 березня у виборчому окрузі № 106 взяло участь у голосуванні 76,0% зареєстрованих виборців, то 19 квітня – 94,3 відсотка!
В той час як до мандатної комисії міськради надійшла скарга на дії лише однієї вищезгадної дільничної виборчої комісії № 62, що булла розташована у школі № 30. Підставою для незатвердження міськрадою депутатських повноважень директора цієї школи В.І. Колесника було встановлення факту фальсифікації на цьому виборчому окрузі, відповідно до заяв виборців, які не брали участь у голосуванні 19 квітня 1990 року, але у списку виборців були позначені як такі, що начебто взяли участь у голосуванні.
У підсумку на повторних виборах 19 квітня 1990 року до міськради було обрано 20 депутатів з 42, при повторному голосуванні 27 квітня – 17, а на других повторних виборах 14 червня – ще 5 депутатів. Серед них керівники підприємств, установ – 9, в т. ч. директори шкіл – 2, органів партійної і виконавчої влади – 5, правоохоронних органів – 5, інженери – 5, робітники – 3.
До речі, повторні вибори 19, 27 квітня і 14 червня 1990 року відбулися у робочі дні (четвер, п’ятниця), що сприяло блокуванню обрання депутатами міськради представників національно-демократичних сил. Наприклад, у виборчому окрузі № 30 разом зі співголовою Чернігівської крайової організації Народного Руху за перебудову Сараною В. Ю., балотувалося сім працівників підприємств міста, з них чотири працівника ремонтно-механічного заводу «Жовтневий молот» (де і була розташована виборча дільниця), а також завідуючий відділенням міської лікарні та протоірей, священник Свято-Троїцького собору. Якщо у І-у турі Сарана В.Ю. отримав більшість у 38,1% голосів, а його найближчий конкурент – 15,5%, то повторне голосування 27 квітня було визнано таким, що не відбулося через участь у ньому менше 50% виборців.
Отже, перші демократичні вибори до місцевих Рад у м.Чернігові були не такими вже чесними і демократичними, а партноменклатура, оговтавшись після поразок 4 і 18 березня 1990 року, взяла реванш на повторних виборах, застосувавши як технології контролю за висуванням кандидатів у депутати, розтягування голосів виборців за допомогою «технічних» кандидатів, так і звичайних фальсифікацій з явкою виборців.
Перші більш-менш демократичні вибори у 1990 році до місцевих засвідчили, що мажоритарна виборча система з 50 відсотковими бар’єрами явки виборців і обрання депутатів затягує виборчий процес та створює сприятливі умови для фальсифікації виборів. Однак, це не завадило компартмоменклатурі після цих виборів втратити монополію на владу в Радах.
Більш того, вже на ІІІ-й сесії у жовтні 1990 року після тривалого протистояння щодо визнання легетимності обрання на першому засіданні І-ї сесії міськради голови Ради А.О. Лисенка і відставкою у зв’язку з відмовою співпрацювати з бунтівними депутатами голови міськвиконкому М.І. Літвінова Чернігівська міськрада самочинно почала реформування «радянської» влади: у супереч законодавства на посади голів Ради і її міськвиконкому було обрано одну особу, на яку фактично було покладено функції міського голови.
Отже, перший крок на шляху до місцевого самоврядування було зроблено.
Сергій Соломаха,
заступник голови Чернігівської обласної організації УНП
