 24 грудня лідерові Народного Руху України, патріарху української державності та демократії, Герою України В’ячеславу Чорноволу виповнилося б 77 років. Але на державному рівні цю річницю ніхто не відзначав, навіть у випусках загальноукраїнських телеканалів дисиденту, борцю за українську незалежність було у кращому разі відведено 30-секундні сюжети.
Кожна нова влада в Україні, включаючи і так звані «демократичні пришестя» у 2004 та 2014 роках, намагалась поводитись так, ніби до неї не було ані справжніх патріотів, ані борців. Хто зараз може згадати імена сотень соратників Чорновола, якщо його самого намагаються призабути, затерти і не згадувати? А якщо й згадати, то лише для власного піару нинішніх «вєлікіх»… І зрозуміло чому. Адже на фоні таких потужних постатей справжніх Великих Українців їх персони і «епохальна» діяльність виглядатимуть по-пігмейськи вторинними і навіть смішними.
Нині майже не згадують активістів Народного Руху, які у селах і містечках України ще за совєтсько – кегебістської системи проводили «бандерівські» мітинги, тиражували самвидавські листівки, провозили повз пильних агентів КДБ революційні газети і брошури, видані за кордоном, – їх були тисячі, десятки тисяч. Хто згадає їх, якщо у вересні цього року урочистості з нагоди 25-річчя Руху як громадського об’єднання, діяльність якого кінця 80-х початку 90-х вже минулого століття призвела до незалежності України, провели якось на задньому плані державної влади, для галочки? Те ж саме було і з тисячами активістів Помаранчевої революції – їх забули. А найактивнішим, які не змирились із продовженням корупційних традицій влади, спробували нав’язати ярлик “деструктивних елементів». І хіба не те саме ми бачимо сьогодні із вчорашніми сотниками та рядовими бійцями минулорічного Майдану?
У цьому році 10-та річниця Помаранчевої революції збіглась у часі із першою річницею Революції Гідності. І про перший народний Майдан практично ніхто із перших осіб держави не сказав ані слова. Цілком прогнозовано. Можу з упевненістю сказати, що така ж доля чекає і Революцію Гідності та її Героїв. Навіть тих, хто загинув. Їм тикнули під революційним натиском звання Героїв, однак хіба Чорновола звання врятувало від намагання затерти його ім’я в історії? Ні. Бо кожного разу, коли народ виходить на вулиці, щоб відстояти свою незалежність та демократію, на гребені опиняється чимало легкої політичної лусги, яка вмить пристосовується до нових умов існування, перехоплює нові привабливі для людей гасла і залишається у владних кабінетах. А чи варто чекати від «політичної полови» швидких революційних рішень, стрімких демократичних реформ та дієвих рецептів економічного прориву? Було б смішно на таке сподіватись.
Перефарбуванці завжди діють однаково – намагаються у політичному сенсі усунути тих, хто може становити загрозу їхній впливовості у владі, тобто справжніх революціонерів. Різними способами. Сьогодні, наприклад, стає популярною відмазка: «Якщо ти критикуєш владу, виходиш на акції протесту проти несправедливості, чи добиваєшся люстрації, – ти агент Кремля і працюєш на Путіна». При чому це тавро намагаються впаяти якраз тим людям, які справді вболівають за Україну, вимагають змін і готові допомагати їх реалізовувати. Ми бачимо, як сепаратистами, які розхитують ситуацію в країні, називають громаду, що вийшла захистити майданівського голову обласної ради у Вінниці, людей, які протестестують проти корупціонера і махінатора, вчорашнього одіозного прислужника Януковича Геннадія Кернеса у Харкові. Тих, хто, як наприклад, у Каневі, посмів воювати за свою честь і гідність із газетою, що завжди була рупором режиму Тулуба, – називають ворогами преси. Залишається усіх принципових українців, які не згодні втиратись кожного разу, як їм плюнули в обличчя, оголосити ворогами народу… І це ми вже проходили. І як би це страшно не звучало, але сьогодні до повторення історії ми як ніколи близько, бо майже кожен олігарх і впливовий владний муж нині обзавівся якимсь добровольчим батальйоном, обставився псевдоветеранськими організаціями АТОвців, які часто по суті є вчорашніми тітушками…
Думаю, що якби В’ячеслав Максимович був живий, він би знову потрапив до когорти «неблагонадійних» для режиму діячів. Зараз бракує такого політика швидкого реагування на людські потреби, яким був Чорновіл. Він був останнім політичним романтиком, на відміну від багатьох нинішніх суперпрагматиків, які мають Україну не в серці, а у власній кишені… І таких, як він, неукраїнська влада завжи боялася і усувала фізично, а потім десятиліттями мусолила розслідування, щоб ніколи не поставити в ньому крапку. Розслідування подібних політичних убивств, як справа Чорновола, є тестом для влади на її справжню демократичність і українськість. До сьогодні цей тест жодна влада в Україні не пройшла.
Леонід Даценко,
народний депутат України VII скликання
|
