.:Народний Рух України:. - Чернігівська Обл. Орг.

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ

Майшев — Tue, 15 Sep 2009 07:41:07 GMT

"ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ УКРАЇНЦІВ"

В Україні питання розвитку національних пріоритетів в гуманітарній сфері стали предметом постійних суспільних конфліктів. За прикладами не доводиться довго ходити. Активно обговорюються теми введення російської як другої державної мови, вшанування українською владою пам'яті окремих дійових осіб української історії, діяльність яких донедавна зображалась в яскраво негативному світлі тощо.

Зрештою, такі суперечки щодо шляхів розвитку гуманітарної складової суспільства існують у багатьох країнах. Їх наявність може слугувати навіть прикладом своєрідного суспільного здоров’я, оскільки дозволяє підтримувати суспільство у постійному процесі самоочищення та спонукає до саморефлексії та самокритики. Проте, це зазвичай досягається завдяки відмові від ідеологічної заанґажованості. Особливістю ж подібних суперечок в Україні стала майже повна відсутність бажання з боку окремих політиків почути один одного, яка проявляється передусім у використанні ідеологічних мітів задля своїх вузько політичних цілей. Не в останню чергу тому і соціальні групи, патронаж над якими здійснюють ці політики, виявляються неготовими до компромісів та продовжують триматися за застарілі стереотипи комуністичної епохи.

Як не парадоксально звучить, але на сьогодні основним питанням, яке ділить Україну на Схід і Захід, робить її поляризованим суспільством, є по-суті, національна ідея. Серед причин такого стану речей варто назвати регіональну специфіку, різний історичний досвід, окремі зовнішньополітичні орієнтації, культурні відмінності, а також неспроможність переважної частини українського суспільства відмовитися від однієї марксистської радянської традиції, яка просто виключає національне із системи суспільних вартостей.

За радянського періоду націоналізм трактувався як ідеологія, що сіє ворожнечу та виправдовує панування над іншими народами. Таким чином, колишня радянська соціальна практика «боротьби із українським буржуазним націоналізмом», в якому під терміном «буржуазний націоналізм» підпадала ціла низка значень як «національна ідея», «національне почуття», ретранслюється на сучасність і автоматично викликає несприйняття українського національного.

Звісно ця амнезія до національного разом із нерозумінням звичайної нормальності національного значно ускладнює розбудову незалежної суверенної України. Це справедливо передусім тому, що будь-яка нація – це уявлена політична спільнота і уявляється вона звичайно в національних категоріях. Крім того, хотілося б закцентувати увагу на домінуванні у суспільній свідомості своєрідного дуалізму між прихильністю до національної, яка розуміється як права, та соціальної (лівої) ідеології.

Відразу на думку спадає, два наслідки цих, треба відзначити, вельми відсталих суспільних практик. По-перше, вона спричиняє затримку із відновлення національної і історичної свідомості, силоміць перерваної й винесеної за межі культурної пам’яті, а по-друге, циркулюючи у суспільній свідомості ускладнює вироблення загальноукраїнської ідентичності парасолькового типу.

Ці міркування покликані підтвердити думку про те, що труднощі з комплексом гуманітарних питань взагалі, що найкраще знаходять своє вираження у розтиражованому політиками образі розколотої країни, який вельми авторитетно підтверджується цитатами із С. Хантінгтона, є не, так би мовити, засадничою чи природною окремішністю двох україн, а просто неготовністю багатьох українців як із півдня так і заходу, висловлюючись філософською термінологією, до самоусвідомлення української політичної нації як окремішнього, свідомого і самосвідомого суб’єкта історії. Причому, на нашу думку, ця неготовність проявляється однаково як на півдні, так і на заході країни. Так, на заході не готові визнати, що до української політичної нації мають належати не носії певного набору етнічних характеристик, а всі особи, що мають громадянство України та ставляться із найбільшою лояльністю до держави Україна, а півдні – те, що одними із найважливіших підвалин української політичної нації мають бути конституційна одномовність, розвиток української за змістом культури та відродження історичної пам’яті українського народу, що передбачає, наприклад, проведення десовєтизації країни та визнання українського національно-визвольного руху.

Зрештою, незважаючи на особливостях методології та способів пояснення внутрішньої ситуації в країні існують різні підходи до її розв’язання. Нам видається, що всі їх можна звести до двох. Перший підхід передбачає певні зміни, відповідно другий пропонує відкласти зміни у гуманітарній політиці, зокрема стосовно історичної пам’яті на потім. Яскравим прихильником другого підходу можна назвати колишнього віце-прем'єра Д. Табачника, на думку якого радикальні дії у царині національного будівництва, руйнують крихку рівновагу у суспільстві та витворюють вибухонебезпечну ситуацію у країні. У відповідь, варто лише зазначити, що по-перше, така консервація проблем є вигідною певним політичним силам, але навряд чи ця «стабільність» здатна задовольнити країну, яка вступає у фазу динамічних змін, а по-друге, без власної історичної пам’яті, національної ідентичності Україна не зможе здобути національну тожсамість, тобто відповісти на питання куди ми йдемо та чого хочемо?

Поборники першого підходу намагаються проводити активнішу політику національного будівництва, що зокрема включає зміну історичної пам’яті. Ми не будемо аналізувати цю політику, оскільки по суті для нашого аналізу це не важливо, оскільки, незважаючи на те, якою саме буде ця дійсно національна політика, вона завше при нинішній ситуації буде натикатися на нерозуміння її призначення і цілей.

Методику протидії політиці націєбудівництва можна простежити на прикладі дискусій, що відбуваються навколо персони І. Мазепи, зокрема в контексті Указу Президента "Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу". Указ передбачає проведення низки заходів, присвячених військовому виступу українського гетьмана у спілці з Карлом ХІІ проти Петра І. Ця тема серед політиків, в ЗМІ, зокрема російських, отримала неоднозначну реакцію. Спробуємо докладніше проаналізувати аргументи, позиції і методи, які використовують противники вшанування постаті гетьмана І. Мазепи. Спочатку виокремимо ці методи, які свідомо та підсвідомо використовуються противниками вшанування І. Мазепи, а в кінці статті спробуємо намалювати збірний образ системи ідей та цінностей носіїв таких поглядів.

Головний зміст цих методів можна звести до намагання довести, що політика України в гуманітарній сфері не є самодостатньою, а має антиросійську спрямованість, та за внутрішньою суттю є русофобською. Зауважимо, що навіть діяльність, яку можна визначити як вузько направлену виключно на десовєтизацію країни, сприймається передусім в Росії як антиросійська. "Украинцев хотят заставить всеми силами ненавидеть Россию, делая героев из всех антирусских персонажей" – ця цитата найкраще ілюструє мислення прихильників такої точки зору. Але, в переважній більшості розглянутих нами прикладах такі заяви ніяк не обґрунтовуються, а факти, які наводяться в тексті, мають на меті лише додати ваги вихідному положенню.

Фактично, йдеться про підміну побіжних наслідків політики її основною ціллю. Власне кажучи, російська тематика є випадковою, визначеною самим перебігом історичного процесу українського та російського народів. Звичайно, хоча б тому, що Україна довгий час була в складі Російської імперії та СРСР, а змагання до її незалежності обов'язково натикалося на спротив центральної влади, процес національного будівництва з використанням історичних сюжетів неминуче має містити якийсь елемент опозиційності тогочасній владі Російської імперії та СРСР. Іншими словами, якщо вважати, що гетьман Мазепа, мав на меті створити самостійну Україну, то чи може самостійна Українська держава замовчувати його діяльність?

І чи на основі цього можна говорити про антиросійську спрямованість таких заходів. Навряд чи. А скоро так, то звинувачення у культивуванні ворожого ставлення до російського народу, його культури та спільного минулого українського та російського народів не мають під собою жодних підстав. Відповідно і гуманітарну політику української влади варто розглядати не як намагання «переписати історію в угоду нинішньому політичному моменту», а як політику держави щодо окремих історичних подій, що на її думку, сприятимуть відновленню національної пам’яті та формуванню української національної ідеї. Спрямовані ці заходи швидше на десовєтизацію країни, і жодним чином, на дерусифікацію.

З огляду на це, мова йде про природну опозиційність ще недавно колонії, яка тепер самостійно розбудовує своє життя, до метрополії. Це також має бути само собою зрозуміло, оскільки для побудови нових політичних інститутів необхідно подолати чимало минулих стереотипів, усталених думок, життєвих позицій. Нині ж в економічній, політичній сферах ця ревізія вже стала доконаним фактом. Проте на рівні свідомості та ідентичності багато громадян України перебувають у полоні колишніх, неактуальних нині та застарілих ідей.

З іншого боку, ми цілком розуміємо, наскільки важко російській владі, російському народові, його інтелектуальній та культурній еліті прийняти такийобраз думок. Справа тут навіть не тільки у складностях відмови від ідеї метрополії, а як переконливо довела О. Забужко, також, щонайменше, у неоформленості, стихійності і невиразності російської ідеї як власне національної» [1], не говорячи вже про усвідомлення природності неросійських національних ідей, зокрема української.

У цьому контексті заслуговують на увагу закиди представників Партії регіонів українській владі у її намаганні змінити ідентичність людей російської культури, що відчувають значну лояльність до російського-радянського минулого.

Але повернемося до розгляду конкретних «аргументів» у намаганні протистояти ініціативам української влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті прикладі ставлення до постаті гетьмана І. Мазепи. Всі ці погляди доцільно викласти у формі переліку, в окремих моментах звернувши увагу на їх співвідношення та підпорядкування один одному.

Звісно, специфіка обговорення вимагає шукати істини в історії. В розглянутих нами статтях, в основному розрахованих на не надто обізнаних в історії України читачів, формулюється низка поглядів, які треба відзначити, часто підживлюються багатьма міфами відносно становлення української нації, особливостей цього процесу. В результаті, створюється досить еклектична суміш ідей і поглядів, що переслідують мету скомпрометувати українську ідею та створити їй ауру міфотворчості:

- найбільше мусується тема т.з. зради Мазепою Петра І, зокрема стверджується, що І. Мазепа – зрадив своєму сюзерену. Термін «присяга» трактується у сучасному розумінні. Нагадаємо, присягання на вірність кільком правителям у тогочасній Європі було звичним явищем, що часто використовувався для досягнення поточних політичних цілей. Гетьман М. Дорошенко прийняв присягу перед московським царем, польським королем та турецьким султаном;

- сам Мазепа постає зрадником сумнівної моральности, хабарником, людиною, що переслідує лише власні вузькокласові і персональні інтереси. Приміром, його противник Петро І навряд чи особливо відрізнявся від гетьмана у методах і способах досягнення своїх цілей;

- вживаються некоректні порівняння, зокрема з генералом Власовим. Взагалі, тема фашизму досить часто фігурує в цих статтях;

- наголошується на тому, що РПЦ до цього часу не зняла з гетьмана анафеми;

- применшується кількість загиблих від рук російської армії, зокрема жителів Батурина, та перевищується від рук шведів;

- активно артикулюються окремі добре відомі з історії ідеї про. штучність українського національного руху, його відірваності від мас [2]. Стверджується, що український національний рух опирався на козацький міф,що включав у себе погляд на козаків як захисників українського населення. Напротивагу цьому, гетьмани і козацька старшина у своїй політиці переслідували лише власні вузькокласові інтереси, намагаючись закріпачити селян. Внаслідок цього, українські маси значно лояльніше ставилися до російської, а не української гетьманської адміністрації. На підтвердження цієї думки, наводиться факт про відсутність підтримки Мазепи у його виступі проти Петра 1 з боку ширшого загалу козаків та українського населення;

- повторюється теза про спільність історичного минулого українського та російського народів, а також органічності, взаємодоповнюваності цієї співпраці. Все, що руйнує цю міфічну єдність замовчується, а у випадку витоку інформації викликає спротив та називається русофобією.

Віталій Огієнко

1. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. - К., 2006. – С .46.

2. Див.: Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. – М., 1996.

«НЕПЕРЕПИСАНА» ІСТОРІЯ ПРО «НЕВІДОМОГО» ПРЕМ’ЄРА

Майшев — Tue, 15 Sep 2009 07:33:48 GMT

«Не допустити переписування історії!» — останнім часом ці слова часто лунають у деяких гучних заявах і публікаціях і в Україні, і за її межами. Їхні автори, керуючись благородним (на перший погляд) наміром, узялися критикувати сучасні історичні дослідження, шкільні та вузівські підручники: мовляв, неправильно висвітлюють події Другої світової війни — щось замовчують, а щось перебільшують… Вони переконані, що дітям у школі, студентам у вишах розповідають про неправдиву війну, «переписану на догоду комусь» історію. Ці правдоборці зазвичай не приховують свого негативного ставлення до Української держави, боротьби українського народу за свободу і незалежність, як не приховують і свого бажання знову нав’язати суспільству сталінсько-брежнєвське бачення історичних подій як єдино правильне. Тож, неважко здогадатися, що запитання: «Де ж криються джерела справжньої, правдивої історії?» є риторичним. «Непереписаною», безперечно, є лише радянська, догорбачовська версія історії війни!.. Щоправда, одразу виникає інше запитання: «А яку ж конкретно правду про війну ми самі повинні знати і іншим розповідати?».

Чи не ту, часом, що розповідали школярам за часів СРСР, коли на уроках вивчали підписану іменем Леоніда Брежнєва «Малу землю» і слухали, як з екранів телевізорів її натхненно читав актор В’ячеслав Тихонов; коли в обов’язковому порядку ходили в кінотеатри дивитися грандіозну епопею Юрія Озерова «Солдати свободи», де головну роль — товариша Л.Брежнєва — грав Євген Матвєєв?

Чи, можливо, знову маємо виховувати наше молоде покоління на книжці Олександра Фадєєва «Молода гвардія» (от тільки питання: який її варіант брати за основу — перший, де нічого не сказано про «керівну роль комуністичної партії» в діяльності «Молодої гвардії», чи другий, суттєво перероблений на вимогу ідеологічної цензури, де ця «роль» уже з’явилася)? Чи на спогадах Георгія Жукова, де написано, що він, Маршал Радянського Союзу, заступник верховного головнокомандувача, перший заступник народного комісара оборони (!) в 1943 році, перебуваючи у 18-й армії, їздив «порадитися» з начальником політвідділу армії полковником Л.Брежнєвим, але (як прикро!) не застав його на місці?

Яку саме правду повинні знати українські діти? Можливо, ту, що міститься в «біблії» комуністичної історичної науки про війну — книжці Йосипа Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу»? Виступаючи 6 листопада 1941 р., Сталін навів такі цифри: «За чотири місяці війни ми втратили вбитими 350 тисяч і зниклими безвісти 378 тисяч осіб, а поранених маємо 1 мільйон 20 тисяч осіб. За цей же період ворог втратив вбитими, пораненими і полоненими понад чотири з половиною мільйони осіб» (М., 1947, с. 20). Ми цю «правду» будемо розповідати?

Безперечно, в кожного історика свій погляд на події війни. Немає і не може бути однієї, абсолютної правди. Але, якщо ми хочемо мати об’єктивне уявлення про неї, мусимо подати всі факти без замовчувань і перекручень. Проте чи вирізнялася такою об’єктивністю і повнотою історична наука радянської доби? Залишмо осторонь тогочасні підручники. Візьмімо солідну академічну працю — «История второй мировой войны 1939—1945» у 12 томах, видану за часів Л.Брежнєва в 1973—1982 роках. На 6 тисячах 108 сторінках цієї історії просто-таки повинна бути вся правда про війну! Адже творили її провідні наукові установи Радянського Союзу, а очолювали редакційну комісію міністри оборони СРСР А.Гречко. (тт. 1—7) і Д.Устинов. (тт. 8—12).

Але розгорніть будь-який том і ви знайдете там дещо цікаве. В Радянському Союзі, виявляється, були не тільки невідомі солдати, а й «невідомі» посли, командувачі армій, наркоми і навіть прем’єри...

Ви марно шукатимете в другому томі, присвяченому подіям 1935—1939 років, згадку про Пакт Молотова—Ріббентропа. Та не було ніякого пакту! І такої людини, як Молотов, виявляється, не існувало! Ні в першому, ні в другому томі, де висвітлюються події до 1 вересня 1939 р., про нього ні слова. Нагадаю, що в ці роки Й.Сталін формально був лише секретарем ЦК ВКП(б), тобто партійним керівником, а головою Ради Народних Комісарів СРСР (прем’єр-міністром) з грудня 1930 року по травень 1941 року був В’ячеслав Молотов. Саме він займав найвищу з часів В.Леніна державну посаду в Радянському Союзі. Але в «непереписаній» історії все виглядає по-іншому: був СРСР, був уряд, був керівник уряду, але його імені чомусь не називають… Невже державою керував невідомий прем’єр?

Далі — не менш цікаво. 30 червня 1941 р. було створено ДКО (Державний комітет оборони) на чолі з Йосипом Сталіним — надзвичайний вищий державний орган СРСР, який у роки війни зосередив всю повноту влади в країні. Це була влада над усією владою. До складу комітету входили?.. Відповідь на, здавалося б, просте запитання доведеться добряче пошукати, бо чимало радянських видань про війну обмежуються лише згадкою про Й.Сталіна. В четвертому томі згаданої праці на с. 52 подається персональний склад ДКО. Щоправда, автори 12-томника «загубили» одне прізвище — Лаврентія Берії, тодішнього народного комісара внутрішніх справ. (Він увійшов до першого складу ДКО — з п’яти осіб, а в травні 1944-го став одним із заступників голови.) Про цю людину ви взагалі нічого не дізнаєтеся зі сторінок академічної історії війни — її там жодного разу не згадано. Виходить, не було такого діяча... Наркомат був, і «Смерш» був, а хто керував ними — невідомо.

Далі. Якщо звернемося до найдраматичнішого періоду дипломатичних відносин СРСР і Німеччини в червні 1941 року, то виявимо вельми цікаву деталь. Ім’я посла Німеччини в Москві називають — граф фон Шуленбург. А ім’я радянського посла в Берліні — ні! В тексті згадується «посол СРСР», і все… До речі, якщо зазирнути до багатотомної «Истории Дипломатии», четвертий том якої вийшов у 1975 році за редакцією міністра закордонних справ СРСР А.Громика, то й там не знайдемо імені посадовця. Якийсь дивний посол-невидимка, таємний посол, чи що..? Цим послом, ім’я якого так ретельно приховували від радянського читача, був Володимир Деканозов, один з поплічників Лаврентія Берії, засуджений і розстріляний у 1953 році. Між іншим, В.Деканозов у 1940—1941 роках був не лише повноважним представником СРСР у Німеччині, а й заступником наркома закордонних справ. Погодьтеся, не так часто трапляється, щоб послами їхали заступники міністрів, які до того ж раніше працювали в органах безпеки. Але ні цих важливих подробиць, ні імені посла у 12-томнику ми не знайдемо. Як і багатьох інших імен…

Загальновідомі події 1941 року — героїчна оборона Києва. Його захищала 37-ма армія. От тільки імені її командувача в четвертому томі «Истории» немає. Якийсь безіменний командувач. А командував 37-ю армією генерал-майор А.Власов. Так-так, той самий Андрій Власов, який спочатку захищав Київ, потім — благополучно вийшов з оточення і командував 20-ю армією, що відзначилася у битві під Москвою, отримав звання генерал-лейтенанта, був заступником командувача Волховського фронту і командувачем 2-ї ударної армії, яка опинилася в оточенні влітку 1942 року. Той самий А.Власов, який потрапив у полон, співпрацював із німцями, очолюючи РОА (Російську визвольну армію).

Безперечно, і Л.Берія, і В.Деканозов, і А.Власов були особами, про яких кажуть: «слова доброго не варті». Вважаю, покарання за свої вчинки вони дістали справедливе. Але тут маємо той випадок, коли гасло «Це наша історія, ми не маємо права з неї нічого викидати!» дуже доречне. Ніхто не пропонує цих людей вихваляти, але під час війни вони обіймали відповідальні посади, а отже, повинні бути названі.

Така «забудькуватість» офіційних істориків не дивує. Адже історія війни в СРСР щоразу переписувалася під кожного нового керівника Компартії і завжди була далека від історичної правди. Якщо академічна історія вирізняється таким «високим» рівнем об’єктивності та правдивості, то можна собі уявити, чого варта інша офіційна радянська література про війну.

Лише через багато років після закінчення війни, за часів горбачовської перебудови та незалежності ми дізналися про таємні протоколи до Пакту Молотова—Ріббентропа, про справжні цілі «Визвольного походу радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію» (70-річчя від дня початку якого виповнюється 17 вересня); про «спільні паради перемоги» радянських і німецьких військ у Бресті та Гродно після розгрому Польщі у вересні 1939 року; про договір «Про дружбу і кордони» від 28 вересня 1939 року між гітлерівською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом; про те, як «друг» А.Гітлера Й.Сталін до останнього дня перед початком німецько-радянської війни забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством.

Дізналися ми й про масові розстріли польських офіцерів у Катині в 1940 році та ув’язнених у Львові і Вінниці влітку 1941 року; про те, хто насправді підірвав Дніпрогес, київський Хрещатик і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Вголос заговорили про масові розстріли нацистами євреїв, циган та українських націоналістів в Бабиному Яру. Тепер ми знаємо, хто такі «чорні свитки» (мобілізовані в 1943—1944 роках українські чоловіки та хлопці, яких майже беззбройних, навіть не переодягнувши, кидали в наступ — змивати кров’ю неіснуючі гріхи перед радянською владою). Знаємо, хто насправді стріляв у спину радянським воїнам (такі ж самі радянські солдати, які служили в «заградотрядах», що мали наказ стріляти по своїх, якщо ті почнуть відступати, або підганяти, якщо не поспішатимуть виконувати наказ атакувати).

В народі кажуть: «Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся». Майже півстоліття комуністична пропаганда годувала нас байками про війну, але так і не змогла (хоч і дуже намагалася) приховати справжню — гірку і трагічну — правду про неї. Безперечно, ця правда не всім подобається. Декому хотілося б, щоб суспільство і надалі знало лише їхню версію подій, їхнє бачення, щоб лише їхні заслуги (справжні чи вигадані) вшановувалися. Багато розводяться про порозуміння в суспільстві. Але чи можливе воно на тій «непереписаній», наскрізь сфальсифікованій версії історії, де безліч білих плям, вирваних сторінок і викреслених імен?

Брехня, незалежно від її кольору, неспроможна об’єднати суспільство. Порозуміння і повага до минулого можливі лише на засадах історичної правди, хоч би якою складною, незручною чи неприємною для когось вона була. Як хворому інколи потрібні гіркі ліки, так і нам потрібна гірка правда. І досить просторікувати про «переписування» історії, бо нема чого переписувати! Повну і правдиву історію війни ще треба написати, зібравши всі факти, всі свідчення, всі документи, не пропускаючи «ані титли, ніже тії коми». Щоб не доводилося знову, розповідаючи про героїчні подвиги захисників Києва, робити вигляд, що серед них був «невідомий» генерал…

Євген Шульга
(матеріал з сайту: www.dt.ua)

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УКРАЇНІ

Майшев — Tue, 15 Sep 2009 07:28:11 GMT

"НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІНИХ ВИКЛИКІВ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЗБЕРЕЖЕННЯ"

Питання, пов'язані із концептом "національна ідентичність" необхідно розглядати в комплексі із такими поняттями як "нація", "національна пам'ять", "національна безпека", "національна свідомість", "національна самосвідомість". Лише за умови утвердження національної самосвідомості індивіда, її перетворення до рівня національної свідомості народу досягається такий рівень національної ідентичності, який характеризується високим ступенем консолідованості національної спільноти, відданістю національній незалежності, патріотизмом. Також національна ідентичність напряму залежить від національної пам'яті, бо сукупність уявлень національної спільноти про своє минуле, зафіксовану у формі знань, культурних стереотипів, символів, міфів, як прийнято визначати історичну пам'ять, завжди слугувала вагомим чинником творення нації. Адже, встановлення зв'язку між минулим і сьогоденням дає відчуття спільних коренів і спільного майбутнього, допомагає пристосувати нові форми суспільного життя до особливостей народного менталітету, звичок і традицій.

Часте звертання до "ідентичності" не в останню чергу пояснюється тим, що це поняття дозволяє доволі точно (передусім за допомогою соціологічних досліджень) дати характеристику стану національної спільноти, яка в сучасному світі постійно піддається процесам глобалізації та модернізації.

Загальнонаціональна ідентичність включає в себе політичну ідентичність, що формується у процесі утворення окремих держав, коли створюються політичні і соціальні інститути, які покликані конституювати політичну спільноту та відмежовують її від інших спільнот. За умови формування громадянської культури, до рис якої належить довіра і здатність до кооперації, схильність до солідарних дій на користь суспільства, громадянська участь, усвідомлення того, що кожен несе свою частку відповідальності за стан справ у суспільстві, стає можливим створення громадянського суспільства. Якщо ж зі сфери політики через інститути політичного і громадянського суспільства спільнота "входить" до сфери культури варто вести розмову про громадянську націю і відповідно загальнонаціональну ідентичність.

Відмінність між консолідацією на основі громадянського суспільства та на основі громадянської націй полягає у тому, що в межах громадянського суспільства люди беруть на себе зобов'язання, вступають у спілку з іншими людьми добровільно, на основі своїх усвідомлених потреб та інтересів. Солідарність на основі громадянської нації пов'язана із приналежністю людей до спільнот, що утворилися не внаслідок прийнятого ними рішення, а внаслідок тривалого історичного соціокультурного процесу, спільності культури та історії, власної культурної індивідуальності.

Загальнонаціональна ідентичність має поділятися усіма і значить має бути прийнятною для переважної більшості. Загальнонаціональна ідентичність забезпечує єдність усього народу.

На сьогодні найперше слід вести мову про стан української національної спільноти та її ідентичність. Соціологічні дослідження підтверджують, що загальноукраїнська ідентичність ще недостатньо утверджена в Україні. Про це свідчить, наприклад, те що понад 12 % населення України в цілому відносять себе до радянських людей. Рівень солідарності, згуртованості, суспільної активності народу та патріотизму, що виступає найміцнішим фундаментом і для демократичної держави, і для громадянського суспільства, є доволі низьким. В країні наявна культурно-політична регіоналізація, що все більше тяжіє до подальшої поляризації.

Натомість загальнонаціональна українська ідентичність має консолідувати усіх етнокультурні групи та регіональні спільноти, та певним чином "надбудовуватись" над ідентичностями етнічними, або й витісняти їх.

З наведеного вище випливає, що на формування загальнонаціональної ідентичності впливають розвиток культури, формування єдиного культурного та інформаційного простору. У суспільстві має бути згода щодо певного культурного стрижня, який забезпечить культурну інтеграцію спільноти, піднесе її на вищий щабель згуртованості та самоусвідомлення. Особливо це справедливо у випадку з Україною, де становлення української нації відбувалося на базі етнонаціональної ідентичності.

Національна пам'ять у цьому процесі відіграє центральне місце, оскільки саме вона здатна запропонувати такі символи, що стануть опорою національної самосвідомості і маркерами самоідентифікації. Разом з тим необхідно пам'ятати, що пам'ять завжди несе на собі присмак ідеологізації та моральних оцінок, оскільки, по-перше, набуває актуальності орієнтуючись на соціальні інтереси відповідних, існуючих в момент згадування, соціальних груп, по-друге, соціальне середовище обмежує та впорядковує спогади у просторі і у часі та слугує джерелом для самих спогадів. Іншими словами, реконструюючи минуле, кожне нове покоління діє за принципом «образного моделювання», відшукуючи в минулому те, що співзвучне його настроям і очікуванням.

Втіленням в життя цих настроїв та очікувань, які відповідають інтересам держави, займається державна політика пам'яті. Засобами реалізації такої політики є розвиток історичної освіти, святкування визначних дат, вшановування національних міфів та символів, участь в різноманітних громадських акціях патріотичного змісту

Задля утвердження загальнонаціональної ідентичності в Україні шляхом здійснення державної політики пам'яті варто:

1) забезпечити активнішу підтримку вихованню національних почуттів і патріотизму.

2) прийняти і реалізувати загальнонаціональну державну програму виховання, спрямовану на формування патріотичних почуттів та поглядів.

2) сприяти розвитку української культури та мови, зокрема в регіонах із недостатнім їх використанням.

3) сприяти відродженню національної традиції.

Віталій Огієнко,
співробітник Українського інституту
національної пам'яті

Практичні поради переходу на українську мову спілкування

Майшев — Mon, 07 Sep 2009 09:22:58 GMT

1. Обмежуйте присутність російської навколо себе, відмовтеся від усього російськомовного, наскільки це можливо. Дивіться україномовні новини, читайте україномовні книжки, слухайте українську музику. Таким чином набереться не лише пасивний мовний запас, а й справжнє відкриття досі невідомої, неймовірно багатої культури.

2. Пишіть е-мейли друзям лише українською. Знищіть російську розкладку клавіятури – прекрасний спосіб позбутися спокуси перейти на "апщєпанятний язик". Не бійтеся, що російська розкладка коли-небудь знадобиться. Літери "ы" та "э" за потреби можна набрати і за відсутності російської клавіятури (Alt+235, Alt+237) або запрограмувати автозаміну. Нагородою за знищену зайву розкладку вам стане швидше перемикання з англійської на кирилицю.

3. Шукайте україномовного спілкування. Почніть з письмового – це легше (бо маєте час на обдумування слів, чого не має, коли говориш у реальному часі). Відвідуйте україномовні форуми.

4. Буде складно почати говорити українською зі знайомими, спершу почніть говорити українською до незнайомих вам людей: у магазині, тролейбусі, на вулиці. Будьте завжди готові відповісти українською на запитання "котра година?", "як пройти?". Прислухайтеся до своєї мови, працюйте над помилками. Спершу ваша мова здаватиметься вам жахливою, дуже важливо не злякатися цього і не думати про те, що подумає про вас інша людина. Вже скоро ви говоритимете плинно.

5. Купіть великий російсько-український, а бажано ще й український тлумачний словник. Спілкуючись щодня ви зустрічатимете багато слів, переклад яких згадаєте не одразу. Не соромтеся користуватися словником.

6. Знайдіть досвідчених україномовних співрозмовників, знайдіть коло україномовного спілкування. Говоріть з українцями. Слухайте їхню мову. Це перші люди, з ким вам буде говорити легко. І не бійтеся, що ви припускатиметеся помилок. Вони все прекрасно розуміють. Багато хто з них колись теж говорив російською, проходив крізь те саме що й ви і пам'ятає себе на вашому місці.

7. Залишився найскладніший і найвідповідальніший крок – починайте принципово говорити українською з російськомовними людьми. Завчасно підготуйтеся до відповіді на численні запитання знайомих, чому це ви раптом заговорили українською. Не бійтеся виглядати ненормальним в їхніх очах. Люди часто називають божевільними усіх, кого не розуміють – їм так легше. Не переймайтеся – ви в даному випадку розумієте більше за них. Нерозуміння старих знайомих з головою компенсується захопленням і повагою незнайомих людей та нових знайомих, які будуть у захваті від краси вашої мови та стійкості позиції.

Вам казали, що нечемно говорити до людини українською, якщо вона з вами говорить російською? Забудьте про чемність. Українська мова буде мертвою, якщо ви будете чемними з усіма. Ви говоритимете українською, щоб вони почули, що українською мовою можна говорити красиво. Більшість відчує сором за те, що не може говорити українською з вами. Це прекрасний привід для них замислитися над питанням своєї національної приналежності.

Скоро ви відчуєте, як складно говорити українською з людиною, яка говорить до вас російською. Адже під час діялогу ви автоматично використовуєте слова один одного. Треба навчитися не втрачати пильність, інакше виходитиме суржик. Говорячи з російськомовними, не бійтеся, що вас не розуміють. Перевірено: корінні росіяни, які ніколи не чули української, все прекрасно розуміють, якщо говорити повільно, пояснювати (українською ж) значення тих чи інших слів.

Не соромтеся того, що ви спершу не зможете висловити українською усе, що хотіли б – це мине, мозок перебудується. На це потрібно близько року. Цей рік – випробування на щирість вашого бажання говорити українською. Пройдіть це випробування. Буде складно, але тримайтеся – знову повернутися до російської і стати таким, як усі, ви завжди зможете. Не бійтеся тимчасово зрадити свою ідею. Якщо захочеться зробити перерву і відпочити, знову перейти на російську – не проблема. Це не страшно, відпочинете тиждень-другий і зробите другу спробу. У мене було саме так.

8. Ставши справжнім патріотом, вчіться толерувати російську. У ворожому мовному середовищі живеться складно, але не забувайте, що ви так само колись не розуміли мовної проблеми, а по-друге пам'ятайте, що внутрішня різноманітність країни є джерелом її розвитку – близько 10% російськомовного населення має залишитися.

Війна як вона є. Яка мета російської газової атаки?

Майшев — Fri, 14 Aug 2009 19:37:57 GMT

Це – війна.
Саме так – війна!

І цілі в неї точнісінько такі самі, як і ті, що їх ставив перед собою агресор, нападаючи в серпні минулого року на Грузію. Цими цілями є насамперед дестабілізація ситуації в країнах, які намагаються вирватися з-під російського впливу й інтеґруватися в європейські та євроатлантичні структури; і водночас анексія – у випадку з Грузією йдеться про анексію території, тоді як у випадку з Україною агресор прагне загарбати газотранспортну систему як один із наріжних каменів економічної незалежності. Різниться лише зброя, яку Кремль застосовує до «бунтівних» держав: грузинів намагалися поставити на коліна танками, а українців – дефіцитом газу…

Цинізм, із яким Росія веде цю війну, переходить усі межі. Розваживши, що Європу, за великим рахунком, переймає винятково власне благополуччя, Кремль ударив саме в цю болючу точку. Бо якби європейські демократії, насамперед німецька, були такими ж далекоглядними, якими вони намагаються себе подавати, нині все було б інакше. З абсолютною певністю дозволю собі стверджувати: якби Європа не йшла на поводу в Росії з будь-якого приводу, якби чільники ЄС обстоювали свої інтереси в стосунках із «північно-східним ведмедем» жорстко й послідовно, то нині їхні споживачі не потерпали б через те, що Путін і Мєдвєдєв перекрили газовий краник. Але ні – сказавши «А», європейці не сказали «Б», тому й потерпають. Маю на увазі те, що навесні минулого року європейці сказали: Україна і Грузія будуть членам НАТО; проте щойно російський звір рявкнув із цього приводу, європейці моментально дали задній хід, а отже – виказали слабинку. А її, слабинки, Кремль не прощає. Тож якщо Європа під надуманим приводом «не дратувати багатого на енергоресурси сусіда» фактично відмовилася від дотримання демократичних принципів стосовно України – то тепер, не отримуючи того газу, на який проміняла свою честь і совість, вона за цю відмову й розплачується.
Бо Росія ніколи не була і ніколи не буде надійним партнером – нікому і ні в чому. Росія залюбки робить речі, які самій їй невигідні – і робить їх лише тому, що їй, бач, так закортіло.
Що ж до України, то нині можна скільки завгодно базікати про те, що ось, мовляв, якби угоду про газопостачання «Нафтогаз» уклав раніше, до кінця минулого року, то, може б, нічого й не було… Є в нас політики – та й у Європі є такі політики, – які поширюють таку ахінею. Насправді це ахінея тому, що конфлікт не виник 1 січня 2009 року – конфлікт старанно планувався в Кремлі й тривалий час послідовно готувався. Що б українська влада не робила – вона не могла його уникнути з однієї єдиної причини: Путін і Мєдвєдєв готували війну, віроломну агресію, зброєю в якій став «Ґазпром». Українська влада намагалася уникнути цього – ще в жовтні прем’єри Юлія Тимошенко і Владімір Путін домовилися про перехід із 1 січня на прямі, без посередників, контракти на газопостачання між «Нафтогазом» і «Ґазпромом» за умови, що Україна до цього часу розрахується за поставлений газ. І що? «Ґазпром» – нова російська зброя – терміново виставив Україні величезні рахунки, яких, за задумом Кремля, сплатити було неможливо. Тим не менше, Україна сплатила їх! Ми не винні Росії ні копійки! Здавалося б, задум кремлівських чільників зірвався… Та де там! Путіна нічого не зупинило – навіть публічна відмова виконувати угоду, скріплену його ж таки підписом!
Що ж далі? Далі все просто. Оскільки Європа вже виказала свою слабинку й довела, що заради газу здатна кинути Україну напризволяще перед лицем ворога – тож наступного удару Кремль завдав уже по Європі. І ось вершина цинізму: Кремль відключив Європі газ і вимагає від неї, щоб та звинуватила в цьому… Україну! Тоді тривалі виснажливі переговори, меморандуми, те-се, п’яте-десяте… Вимоги змінюються мало не кожних п’ять хвилин… Відверто брехливі звинувачення ллються потоком…
І що? А те, що коли вже навіть найбезглуздіші, найхимерніші, найдивовижніші умови Кремля були виконані – газ у Європу однаково не пішов! Війна триває: тепер Кремль висуває нові умови – такі, які неможливо виконати технологічно. І такі, в разі реалізації яких узагалі без газу опинилася б низка східноукраїнських областей. Навіщо? А щоб збурити українське суспільство! Щоб розколоти Україну!
І ніякої економіки – насправді за час війни Росія вже зазнала мільярдних збитків і з кожним днем зазнає їх усе більше. Та хто рахує гроші, коли йде війна?! Цілі Москви – зовсім не економічні. Це політичні цілі: прибрати Україну до рук, ліквідувати нашу незалежність, знову перетворити нас на колонію.
Це – війна.
Війна як вона є…
Фактично це війна за нашу національну незалежність і державну самостійність.
І вже очевидно, що нам у цій війні немає на кого сподіватися, крім самих себе.

Олег ШАГАН
"Народне Слово", 15-01-2009

Приватизація

Krutyvus — Tue, 21 Jul 2009 09:42:29 GMT

Шановні депутати!
До кого мені звернутися, щоб отримати довідку, що проживаючи в смт Срібне кілька років я не брав участі у приватизації. Селищна рада видає тільки довідку про проживання, говорить, що не фіксує процес приватизації і посилає за довідками про це до Прилуцького БТІ. Там говорять, що не дають подібних довідок і можуть сказати лише про наявність власності.

Мені, як затятому бійцю інформаційних війн, поясніть:

Южанин — Mon, 01 Jun 2009 18:29:08 GMT

Форум: Як додати повідомлення та запитання
Автор теми: Южанин
Автор останнього повідомлення: Майшев
Кількість відповідей: 1

Сьогодні в Україні тоталітаризм.

abc — Tue, 19 May 2009 19:31:57 GMT

Форум: Політична система України
Автор теми: abc
Автор останнього повідомлення: Южанин
Кількість відповідей: 3

Берегиня національних традицій

Майшев — Mon, 11 May 2009 12:43:54 GMT

День Матері відзначається у другу неділю травня, бо це місяць Пречистої Діви Марії, яка благословила у хресну путь свого єдиного сина – Спасителя людства.

До Матері Божої звертаються християни, просячи заступництва і допомоги. У травні, коли природа-Мати виряджає свою доню-Землю в пишному убранні з весняних квітів у дорогу життя, праці й радості, люди висловлюють подяку материнській самопожертві і відзначають День Матері.

Уперше організувала День Матері американка із Філадельфії Анна Джарвіч 1910 року. Після Першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади 1928 р. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була редактор тижневика «Жіноча доля» Олена Кисилевська. Відтоді в другу неділю травня День Матері відзначали дуже широко. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, свято Матері повернулося в Україну.
Жінка споконвіку вважалася берегинею домашнього вогнища та сімейного затишку. Для українців образ Матері триєдиний. Любов до рідної неньки переросла у глибоку пошану до Матері Божої, яка завжди була покровителькою українців, та невгасиму любов, що втілювалася у вічній боротьбі, до Матері-Батьківщини.
Любов матері... Що може бути сокровенніше? Жінка-мати – лаконічно, але водночас так багато... У нас підсвідомо живе довіра до неї, ми знаємо, що мати не відвернеться від своєї дитини, її любов сильніша за буденні образи. Ніхто так, як вона, не здатен відчути і зрозуміти зранену душу. Її серце щемить, коли дитині погано, вона співпереживає з нею, уміє поспівчувати. Уявляєте, який безмір любові в жінки, що є Матір’ю для усіх нас!
Так, коли проблеми гнітять розум, ми з дитячою щирістю хочемо відгородити себе від них, прибігши під покров Пресвятої Діви Марії. Це невипадково. Помираючи на хресті, Ісус заповів улюбленому апостолові Івану опікуватися Марією, сказавши: «Сину, ось мати твоя», а до Марії: «Жінко, ось син твій». Тим самим віддав їй під опіку кожного з нас. Вона, будучи Матір’ю Божого Сина, стала небесною опікункою для усіх людей.
«Потіха заплаканих, скривджених заступниця, бурями гнаних пристань, немічних покров, хворих відвідання, жезл старости – Мати Бога нашого. Тому то ми до Тебе прибігаємо, визволи від усяких негод рабів Твоїх». Такі величні гімни співають Марії не тільки у травні, а й упродовж року ми не забуваємо про Неї.

Богородиця посідає чільне місце в релігійній свідомості українців. Це пов’язано з ментальністю та суспільним ладом. В Україні жінка споконвіку асоціювалася з берегинею сім’ї. Представники сильної статі нашого народу просили підмоги в небесної Матері. Ще в давні часи князі благали її про заступництво, віддавали честь і хвалу Марії за перемогу в битвах. Богородиця стала опікункою лицарів українського духу – козацтва. А День Української Повстанської Армії та Вкраїнського Війська, який відзначають 14 жовтня, засвідчує, яка важлива для нас її ласка. Жити під її покровом бажав кожен.
Величезну роль у вихованні дітей відіграє перша, найрідніша у світі людина – рідна матір. Саме від неї залежить релігійне виховання дитини і саме мати прищеплює любов до рідної землі. Історія України дуже жорстока і кривава. Було чимало таких моментів, що, здавалося, українська нація може зникнути з лиця землі. Але не менше ця земля славиться національними героями, яким ми завдячуємо своєю незалежністю. У вихованні справжніх патріотів велика роль відводиться матері, яка завжди боролася за духовне збереження своїх дітей, щоб вони були свідомими українцями, пам’ятали свою національну спадщину і походження та виростали на користь своєї держави.
На долю української матері випало чимало болючих випробувань, але вона завжди знаходила силу і мужність їх зносити, бо вірила в опіку Божої Матері і мала надію, що здійсниться бажання багатьох поколінь – відродиться незалежна Україна. Упродовж віків українська мати попри всі нещастя і страждання зуміла передати своїм дітям любов до всього рідного.

Кажуть, що великі люди не народжуються – їх вирощують матері. Усе це факти, які тільки підтверджують, що впродовж тисячоліть, незважаючи на всі лихоліття, жінка-мати є вічним джерелом невичерпної любові та берегинею національних традицій.
У день вшанування матерів варто зупинити на мить шалений ритм життя і замислитися, чи не забули ми раптом про свою найдорожчу на світі людину. Тому що це день пам’яті про матерів цілого світу, коли віддається належне їхній праці і безкорисливій жертві задля блага дітей. Мати й сім’я багато важать у вихованні дитини. Для прикладу, батьки Бандерів зуміли навчити і виховати своїх дітей патріотами, прищепити їм любов до Бога. Мати Степана Бандери Мирослава, з дому Глодзинська, була донькою священика. Дитинство Степан провів у домі своїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Із самого дитинства він був свідком відродження Української держави. Його батьки мали велику бібліотеку. Часто в домі бували активні учасники національного і політичного життя Галичини. Дядьки Бандери по матері були відомими в Галичині постатями, Павло Глодзинський – один із засновників «Маслосоюзу» і «Сільського господаря», а Ярослав Веселовський – посол до Віденського парламенту. Брати Степана Бандери теж займалися політичною діяльністю, були активними діячами ОУН і всі загинули за Україну. Сестри поневірялися по засланнях, таборах, але незламно стояли за правду, навіть тоді, коли їм пропонували повернутися в Україну ціною зради свого брата Степана.

Марія Галік
"Народне слово"

Ірина Хакамада: «Росія може довести Україну до банкрутства»

Майшев — Mon, 11 May 2009 12:40:43 GMT

Відомий російський політик, письменник, дизайнер і просто красива жінка Ірина Хакамада незабаром приїде до України

«Главред» поцікавився її думкою про вплив кризи на стабільність у Росії, ставки Кремля на виборах президента в Україні та про те, чи довго триватиме дружба Москви та Вашингтона.

– Колись ви сказали: «Стабільність Росії принесли нафтові ціни». Чи стала Росія менш стабільною після падіння цін на нафту?
– Ціни в середньому не скоротилися вдвічі. Тому що $100 за барель і вище – це дикі ціни, в середньому було $70–80, а тепер – $50. Тобто вдвічі менше буде тоді, коли ціна на нафту сягне, скажімо, $20. Тоді в Росії можуть бути дуже великі проблеми. Наразі ж економічний стан погіршився, зростає рівень безробіття. Але російська держава, як і американська, вливає гроші в економіку. Щоправда, інвестує їх не у споживачів, а переважно у великі підприємства й монополії. І за рахунок цього стабільність утримується.
– А за кордоном дедалі частіше говорять про те, що російська влада ледве втримує ситуацію в країні під контролем.
– Ви маєте на увазі бунти, настрій людей? Як свідчать соціологічні опитування, у Росії більшість населення в сьогоднішніх економічних труднощах звинувачує США або перекладає свої проблеми на керівництво країни.
Якщо криза триватиме вісім–десять років, а ціна на нафту впаде до $25 – тоді звичайно. Хоча й це буде протест не середнього класу, а з націоналістичним чи лівим ухилом.
– Кажуть, що між командами Медвєдєва й Путіна відбувається конкуренція за вплив.
– Тут є дві версії. Згідно з першою, даний тандем – це добрий і злий слідчі, які грають у парі. І реально всі важелі у Путіна, а Медвєдєв розігрує партію діалогу із Заходом і з опозицією, щоб, по-перше, не довести невдоволення населення до рівня активних виступів, і щоб люди все-таки розуміли, що вони живуть у демократичній країні. А по-друге, щоб в умовах глобальної кризи і нового порядку денного якось налагодити відносини з президентом Бараком Обамою.
Але є й інша версія – у цьому тандемі неймовірний конфлікт. Один дійсно передбачає збереження статус-кво того режиму, який був побудований, а інший хоче модернізації. Я не можу вам сказати, яка моя думка з цього приводу, адже політика в Росії непублічна й непрозора. І насправді ніхто не знає, що відбувається. Навіть той, хто говорить, що знає, блефує.
– Уявляєте собі, хоча б гіпотетично, такий же гострий публічний конфлікт між Путіним і Медвєдєвим, як між Тимошенко і Ющенком?
– Гіпотетично такий конфлікт, як у вас, я не уявляю, і його не буде. Тому що у вас, нехай навіть жахлива у плані поведінки, але все-таки демократія, де обидві сторони, як усередині помаранчевої коаліції, так і всередині парламенту й виконавчої влади, володіють рівними силами й можливостями. У когось є одні фінанси й політичні структури, а в когось – інші. Усе це конкурує, вирує, призводить до того, що Росія невдовзі може довести Україну до банкрутства, але це зворотний бік демократії. Це дуже складна штука, коли під час перехідного періоду самі лідери не готові до якогось політичного компромісу. Це одна історія. Але у нас все-таки інший режим. У нас все це – частина вертикалі: що парламент, що прем’єр-міністр, що президент. Вони можуть не для широкої публіки про щось не домовлятися, конфліктувати, навіть на особистому рівні. Можлива якась конкуренція на рівні апаратів, тіньових лідерів і тіньових команд президента і прем’єра. Особливо, якщо зважати на те, що глава уряду користується величезною популярністю і за ним стоять дуже сильні фінансові кола. Але в найближчі п’ять років я не бачу жодних обставин для того, щоб ситуація вибухнула так само, як в Україні.
– США намагаються примиритися з Росією. Чи надовго? Реакція Москви на військові навчання НАТО в Грузії показує, що в РФ до цього примирення не готові.
– Росія і США із фази дійсно сильної конфронтації переходять зараз до дуже складних компромісних переговорів. По-перше, для забезпечення нормального товарообігу й нормального економічного співробітництва в умовах глобальної кризи. Росії не потрібні жорсткі економічні опоненти. Однак зрозуміло, що демократи, як добре не виглядали б вони в особі Обами, все одно є частиною системи США, де існують республіканці й демократи. Перші завжди дбали лише про приватні інтереси військового блоку й великого бізнесу, другі – про свободу торгівлі, конкуренції, поширення прозорих демократичних правил гри, вони завжди були менш агресивними. Але при цьому демократи завжди претендували на те, що США – провідна держава, і вона визначає порядок денний. Америка в особі Обами однаково виступатиме за однополярний світ.
– В Україні, можна сказати, саме у розпалі передвиборна президентська кампанія. На вашу думку, Росія робитиме ставку на конкретні прізвища? І чи намагатиметься перешкодити комусь із кандидатів прийти до влади?
– Мені здається, що Росія довго й наполегливо намагалася це робити. Спочатку доволі відверто, потім – спокійніше. Загравала то з Януковичем, то з Тимошенко. Але це все одно виливається в газові скандали і в абсолютну непередбачуваність у самій Україні. А в Україні просто неможливо відстежити внутрішні течії через те, що постійно змінюються союзи.

"Народне слово"
з посиланням на Юрій Онишків, журнал «Главред»

Всеукраїнський форум УНП

abc — Tue, 16 Dec 2008 20:55:37 GMT

Найперше, оскільки створюю саму першу тему, вітаю усіх вже існуючих і майбутніх користувачів форуму. Переконаний, це перехід на якісно новий рівень життєдіяльності партії.
Доки не створений загальнопартійний форум УНП,
ПРОПОНУЮ:
1. Надати можливість і створити відповідні умови для спілкування всієї партії на даному форумі.
2. Запланувати перенесення найбільш актуальних тем у майбутній загальнопартійний форум.
3. Створити гілку для спілкування з центральним керівництвом УНП. Визначити режим спілкування. Надати можливість (додатково) модерувати цю гілку представнику центрального керівництва.
4. Створити посилання на цей форум на діючому центральному сайті партії.
5. Отримати згоду керівництва партії на запропоноване у п.п. 2-4.

МЕДВЕДЕВ РАССКАЗАЛ ЮЩЕНКО О "ГОЛОДОМОРЕ"

Майшев — Mon, 15 Dec 2008 21:00:07 GMT

Публікую повну версію мовою оригіналу про офіційне ставлення Кремля щодо подій 1932-1933 рр. в Україні:

Президент России Дмитрий Медведев в письме своему украинскому коллеге Виктору Ющенко в жесткой форме раскритиковал официальную украинскую трактовку так называемого "голодомора". Медведев также отказался приехать в Киев на мероприятия, приуроченные к 75-й годовщине этого события.

Президент России призвал Ющенко "начать работу по формированию совместных подходов в отношении этих событий". "При этом было бы целесообразно привлечь и экспертов из Казахстана, Белоруссии, других заинтересованных государств СНГ", - отметил Медведев.

По его словам, в последние годы тема "голодомора", "наряду с настойчивыми попытками получить приглашение в "подготовительный класс" НАТО, сделана чуть ли не центральным элементом украинской внешней политики". Медведев также отметил, что в России констатируют намерение части политической элиты и руководства Украины использовать отношение к этой проблеме в качестве своего рода "теста на патриотизм и лояльность".

По словам российского президента, на Украине трагические события начала 1930-х годов используются для достижения сиюминутных конъюнктурных политических целей, в связи с чем упорно муссируется тезис о "целенаправленном голодоморе-геноциде украинцев". "Любой гражданин Украины, утверждающий, что помимо украинцев в этот период от голода погибли русские, казахи, белорусы является, по Вашему мнению, уголовным преступником", - отметил Медведев.

По его мнению, такие шаги направлены не на восстановление исторической справедливости, и не на увековечение памяти жертв, а "на то, чтобы максимально разобщить наши народы, объединенные многовековыми историческими, культурными и духовными связями, особыми чувствами дружбы и взаимного доверия".

Подчеркнув, что задача всестороннего осмысления тяжелых страниц общей истории русского и украинского народов требует объективных профессиональных исследований, Медведев отметил, что тех, кто протаскивает тезис о "голодоморе-геноциде", меньше всего интересует научная точность. "Созданию искаженной картины способствуют и публичные заявления представителей руководства страны. Так, в интервью в ноябре 2007г. Вы, ссылаясь на данные переписей 1929 и 1979 годов, утверждаете, что украинцы - единственная нация, численность которой за этот период сократилась вдвое, с 81 млн. до 42 млн. человек. В то же время, по данным всесоюзной переписи, которая, кстати, проводилась не в 1929, а в 1926 году, в СССР численность украинцев, включая жителей западных областей, составляла около 30 млн. человек", - привел пример Медведев.

"Голод 1932-1933 годов в Советском Союзе не был направлен на уничтожение какой-либо отдельной нации. Он стал следствием засухи и проводившихся в отношении всей страны, а не одной только Украины, насильственной коллективизации и раскулачивания. Погибли миллионы жителей Среднего и Нижнего Поволжья, Северного Кавказа, Центрального Черноземья, Южного Урала, Западной Сибири, Казахстана, Белоруссии. Мы не оправдываем репрессии сталинского режима в отношении всего советского народа. Но говорить о том, что существовала цель уничтожения украинцев, - это значит противоречить фактам и пытаться придать националистический подтекст общей трагедии. Рассуждения же о каких-либо "качественных отличиях" голода на Украине от голода в России и других регионах СССР, на наш взгляд, просто циничны и аморальны", - отметил президент России.

Он также обратил внимание своего украинского коллеги на то, что "решения о коллективизации принимались многонациональным руководством СССР и союзных республик, а политика насильственных продзаготовок осуществлялась в Украинской ССР преимущественно украинскими кадрами, не только рьяно выполнявшими указания из центра, но и нередко выдвигавшими "встречные планы", в том числе по репрессиям против своих братьев, самих же украинцев".

"За лозунгом "осуждения геноцида украинцев" умаляется трагедия других пострадавших народов бывшего СССР. Со своей стороны хочу подтвердить искренний настрой на формирование позитивной атмосферы сотрудничества в гуманитарной сфере, на его наполнение понятными для граждан конкретными делами на благо традиционно дружественных связей между нашими странами и народами", - заключил Дмитрий Медведев.

Напомним, Европарламент 23 октября одобрил резолюцию, в которой голодомор признан преступлением против украинского народа и человечности.

Голодомор признан преступлением против украинского народа и против человечности. В резолюции строго осуждаются действия, в частности против украинского крестьянства, которые сопровождались массовым уничтожением людей и нарушением прав и свобод, а также содержится призыв к странам бывшего СССР открыть архивы о голодоморе для проведения исследований относительно организации этой трагедии.

Текст резолюции будет отослан в Совет ЕС, Еврокомиссию, правительству и парламенту Украины, генеральному секретарю ООН, генеральному секретарю ОБСЕ и генеральному секретарю Совета Европы.

Напомним, в сентябре Палата представителей Конгресса США одобрила резолюцию по "голодомору" на Украине в 1932-33 годах. В резолюции, которая, впрочем, не имеет законодательной силы, выражается "осуждение систематических нарушений советским правительством прав человека, в том числе свободы самоопределения и свободы слова украинского народа". В ней Киев также назван "важным стратегическим партнером США" в Восточной Европе.

3 июля Парламентская ассамблея ОБСЕ приняла резолюцию, в которой "решительно предлагает всем парламентариям принять меры для признания факта голодомора на Украине".

"ПА ОБСЕ отдает дань памяти невинным жизням миллионов украинцев, погибших во время голодомора 1932-1933 годов в результате массового голода, вызванного жесткими преднамеренными действиями и политикой тоталитарного сталинского режима", - говорится в резолюции.

Отметим, что за два года голода погибли жители как нынешней Украины, так и России. Настаивая на том, что жертвами "голодомора" стали именно украинцы, Киев готовит почву для материальных претензий к Москве.

Как ранее сообщали REGIONS.RU, в апреля Госдума России не признала геноцидом голод в 1932-1933 года на Украине. Депутаты осудили и сам факт обсуждения этого вопроса украинскими властями.

В заявлении Госдумы говорится, что депутаты разделяют с народами бывшего СССР скорбь в связи с 75-летием трагедии, охватившей значительную часть территории Советского Союза. Однако, там также сказано, что "эта трагедия не имеет и не может иметь международно установленных признаков геноцида и не должна быть предметом современных политических спекуляций".

МИД России также выступил против попыток украинских властей пересмотреть историю. Как заявил 2 апреля на заседании Госдумы глава внешнеполитического ведомства РФ Сергей Лавров, "нельзя не видеть того, что в целом ряде аспектов существует сознательная попытка переписать историю с последствиями для практической политики, включая требования от России новых территорий и некоей компенсации".

Руководство Украины в последнее время активно поднимает вопрос о голодоморе, призывая международное сообщество признать голод 1932-1933 годов фактом геноцида украинского народа. 27 ноября 2006 года верховная рада приняла закон "О голодоморе 1932-1933 годов на Украине", согласно которому действия советской власти считаются геноцидом против украинского народа.

Президент Украины Виктор Ющенко пошел еще дальше. 10 декабря 2007 года он повторно внес на рассмотрение Верховной рады законопроект, которым предусматривается, что публичное отрицание голодомора будет караться штрафом в размере от 100 до 300 необлагаемых минимумов доходов граждан или лишением свободы на срок до двух лет. Те же действия, совершенные служебными лицами или повторно, будут караться лишением свободы на срок до четырех лет.

Голод 1932-1933 годов, по оценкам некоторых украинских историков, унес жизни от 7 до 10 миллионов человек. По оценкам российских ученых, он охватил не только Украину, но и другие основные зерновые районы СССР - Северный Кавказ, Нижнее и Среднее Поволжье, значительную часть Центрально-Черноземной области, Казахстан, Западную Сибирь, Южный Урал. По различным данным, от голода погибли 7-8 миллионов человек, из них 3 - 3,5 миллиона на Украине.

Джерело: Новости Федерации

Відкриємо очі Мєдвєдєву?
Коментуємо...

Який формат блоку кращий для УНП?

Майшев — Wed, 26 Nov 2008 12:55:14 GMT

Форум: Вибори 2008. Актуально
Автор теми: Майшев
Автор останнього повідомлення: Майшев
Кількість відповідей: 12

Демократія.

abc — Thu, 20 Nov 2008 00:46:49 GMT

Ось до такого висновку я прийшов у "Визначення головної мети"

Висновок: Метою кожного є його особистий добробут.
Наслідки з цього висновку:

Той, кому ти довіриш будувати добробут для тебе, насправді будуватиме його для себе.
Ніхто, крім тебе самого, не буде будувати добробут для тебе.
Якщо тобі обіцяють збудувати добробут для тебе, то найвірогідніше, ти маєш справу з шахраями.
Тільки за єдиної умови ти можеш дозволити щось робити у твоїх інтересах і використовувати належні тобі ресурси – коли ти особисто, повністю і всебічно контролюєш ситуацію на всіх стадіях.

Існує тільки два варіанти можливого покращення мого добробуту:
1. Або я сам покращую мій добробут.
2. Або інша людина покращує мій добробут за мої кошти і під моїм контролем.

Існує цілий ряд інших варіантів, але вони не покращують моє життя:
-Інша людина покращує свій добробут.
-Інша людина покращує свій добробут за мої кошти, користуючись відсутністю мого контролю.

Звідси витікає наступний логічний висновок:

Для покращення свого життя я зобов"язаний сам здійснювати усі необхідні дії, як то: контролювати усе належне мені, здобвати знання по його примноженню, спияти збільшенню достатку, дбайливо розпоряжатися результатами і т.д.

Звісно, у особистих справах все саме так було і є. Але ж у особистому користуванні знаходиться лише частинка нашого майна, решта об"єднана у суспільне. Крім того через суспільні інститути встановлюються правила взаємодії у суспільстві - закони. Наскільки величезні ресурси там знаходяться, і наскільки важливе значення мають закони, можна судити по тому, як нереально збагатилися ті, хто запустив туди свою нечесну руку.

Такий стан суспільства, де його громадяни здійснюють контроль і управління усім, що діється в країні, прийнято називати демократією.

Коли стан справ у країні не підконтрольний народу, а здійснюється обмеженим колом осіб (чиновників, олігархів, диктаторів і т.п.) то він називається тоталітарним. І для результату немає принципового значення, чи людей відлучили від здійснення владних повноважень насильно, чи хитрістю, чи вони самоусунулася через брак необхідних знань.

Результати повністю відповідають стану управління суспільством. Величезне майнове розшарування, протиставлення понять чесно і вигідно, орієнтація на нетрудове, невиробниче збагачення, зрощення влади і криміналу, економічна відсталість країни і лідирування по всіх негативних показниках.

Визначення головної мети

abc — Thu, 20 Nov 2008 00:25:09 GMT

Найважливіше - це так сформулювати головну мету, щоб ні за яких обставин її не можна було трактувати двояко
---------------------------------------------
Помилка у визначенні мети може призвести, а часто і призводить до наслідків, абсолютно протилежних бажаним. Ось деякі приклади з нашого минулого.

Виступає голова державної адміністрації: "Фермери нас не нагодують!". Зал аплодує. Потім запитую в одного - Ну його я розумію, він поїхав у колгосп - дали стегно. І про фермера він вірно сказав, той його так годувати не буде. А ти чого аплодував, ти ж, себе сам, за рахунок своєї праці годуєш...

Виступає якась передова ланкова з колгоспу: "В нас найдешевший у світі хліб!". Потім запитую - Чим хвалишся, тим, що тобі за твою роботу найменше у світі платять?

Або почали люди вимагати збільшення зарплати. Ніхто не прохав збільшити її купівельну спроможність, ні, прохали збільшити саме розмір. Керівництво набралося собі кредитів, заборонило населенню знімати кошти з вкладів, здійснило емісію і погасило сій кредит однією двома зарплатами. А що ж люди? Їм все зробили у відповідності з їх бажанням - підвищили зарплату у 5, 10, 1000 разів! От тільки високі чиновники збагатилися, а люди збідніли... І що дивно, до цього часу дурять людей цим способом, ну хоча б "Юлькина" тисяча. Отримав дехто - програли усі...

Про це все я розповідаю з одним наміром, звернути увагу на надзвичайну важливість точного визначення мети. Бо інакше знову ризикуємо пошитися у нерозумні. От Юлія Володимирівна усіх переконала, що головна мета людей, це привести її до влади - і все, після цього буде щастя народу. Привели. Отримали щастя у вигляді криз - молочної, м"ясної, бензинової... Усунули її тоді, нині знову переконала. Що тепер нас чекає? Об’єднання її кризотворчої здатності з світовою кризою? Невже це наша мета?

Отже, найперше завдання, і найважливіше - це так сформулювати головну мету, щоб ні за яких обставин її не можна було обернути не на користь народу, чи підмінити на якусь іншу, менш важливу.

Метою кожного є його особистий добробут
---------------------------------------------
Перш ніж вести мову про весь світ, державу чи партію, варто визначити, а яка ж моя, особиста мета? Це важливо з декількох причин. Найперше, світ складається з окремих людей, а спільна мета визначається на підставі поєднання цілей окремих людей. Крім того, бажано уникнути протиріч між моєю особистою і спільною, державною чи партійною метою.
Яка ж моя особиста мета? Звісно, хотілося б сказати, що моя мета, це щастя і добробут усіх людей на землі, панування абсолютної любові та повна відсутність ненависті... Але я не Бог. Звісно, я можу злукавити і продовжувати стверджувати щось високе і пафосне. Але допустивши власну нечесність, я відкрию дорогу нечесності інших. А це шлях до змагання брехні та шахрайства. У ньому я не почуваю себе сильним, і тому матиму втрати від спроб змагатися на цьому слизькому шляху.
Отже, скажу прямо, моя особиста мета, це мій особистий добробут. Ну от, визначився, чесно признався і стало якось впевненіше і легше. Що ж, тепер час обдивитися і навколо. А навколо дуже багато тих, хто на всі боки волає про те, що його головна мета це саме мій, abc, добробут і щастя! Про це постійно говорили і говорять комуністи, БЮТівці, регіонали і решта людей від політики. Але давайте придивимося до них уважніше. Вони що, намагаються заробити і роздати зароблене людям? Вони що, намагаються встановити закони чи порядки вигідні усім? Звісно ні. Чинять вони якраз навпаки до своїх слів, і дбають насправді не про людей, і не про мене, а виключно про себе. І заробляють вони собі, і закони пишуть під себе, і спільне роблять своїм особистим. Отже можу заспокоїтися, не тільки мені своя сорочка ближче до тіла, метою кожного є його особистий добробут. А ті, хто на словах печеться в першу чергу про інших, насправді виявляється звичайнісіньким шахраєм.
Проте, якщо хтось не згідний з останнім висновком, ласкаво прошу - наводьте приклади з історії.

Особисте і суспільне
---------------------------------------------
Хтось запитає, чому головним є особисте, а не суспільне? Адже від того, в якій країні ти живеш, від стану розвитку цієї країни, її матеріального і духовного рівня докорінним чином залежить і рівень життя кожного громадянина.

Все вірно. Але суспільне не можна ставити на перше місце. В першу чергу виключно з практичних міркувань. Давайте порівняємо два підходи і ті наслідки, котрі з них витікають.

Головним є особисте.

Хто найкраще визначить, що саме для мене є найліпше? Я!
Хто найкраще визначить, що саме потрібно робити для мого блага? Я!
Хто найбільше буде турбуватися про моє благо? Я!
Хто відповідальний за мій рівень життя? Я!
Хто винен, якщо я погано живу? Я!
Хто планує, що потрібно зробити? Я!
Хто контролює виконання? Я!
Хто може мене постійно дурити, наживатися за мій рахунок? Ніхто, я повністю контролюю ситуацію!
В чиїх інтересах робиться все в цій країні? Моїх!

Головним є суспільне.

Хто найкраще визначить, що саме для мене є найліпше? Хтось, хто виступає від імені суспільства!
Хто найкраще визначить, що саме потрібно робити для мого блага? Хтось!
Хто найбільше буде турбуватися про моє благо? Хтось!
Хто відповідальний за мій рівень життя? Хтось!
Хто винен, якщо я погано живу? Хтось!
Хто планує, що потрібно зробити? Хтось!
Хто контролює виконання? Хтось!
Хто може мене постійно дурити, наживатися за мій рахунок? Оті, хто виступає від імені суспільства!
В чиїх інтересах все робиться у цій країні? Отих, хто виступає від імені суспільства!

Висновок: Метою кожного є його особистий добробут.

Наслідки з цього висновку:

Той, кому ти довіриш будувати добробут для тебе, насправді будуватиме його для себе.
Ніхто, крім тебе самого, не буде будувати добробут для тебе.
Якщо тобі обіцяють збудувати добробут для тебе, то найвірогідніше, ти маєш справу з шахраями.
Тільки за єдиної умови ти можеш дозволити щось робити у твоїх інтересах і використовувати належні тобі ресурси – коли ти особисто, повністю і всебічно контролюєш ситуацію на всіх стадіях.

Ось те головне, що я хотів сказати про особисту мету кожного. Обговорення ж засобів досягнення мети, доцільніше вести у окремій гільці. Це тому, що виникає загроза появу проміжних цілей, котрі мають тенденцію перетворюватися на самоціль, маскувати себе під головну мету. Тоді виникає ситуація, коли начебто і процес був бурхливий, і результат досягнутий, а коли роздивишся – то головна мета стала ще віддаленішою… Тобто, якщо хочемо досягти головної мети, то її ні в якому разі не можна, ні на хвильку випускати з поля зору. А кожен крок, кожну дію перевіряти на те, чи вони дійсно наближають до головної мети.

Штрафи на дорогах

Krutyvus — Wed, 19 Nov 2008 22:16:32 GMT

Вважаю, що найкраще штрафи (і не kbit на дорогах) запроваджувати у выдсотках до мысячних прибуткыв громадянина. Так, для селянина штраф в 300 грн э гыгантським, а для олыгарха - копыйки. А так: 50% мысячних прибуткыв - ото бюджет поповниться

Тимошенко... Ющенко чи (?)

Майшев — Wed, 19 Nov 2008 19:39:24 GMT

Отже виборча президентська кампанія майже почалась, можна відслідковувати новини, прогнозувати і т.п...
Тому пропоную тему до обговорення.

Українська покірність: історична ноша чи менталітет?

Майшев — Wed, 19 Nov 2008 19:38:09 GMT

Так історично склалось, що ми завжди маємо над собою шефство яке, зауважу не є сприйнятним для нас. Напевно наша покірність є найбільшим нашим гріхом і нашою національною рисою. Перебування сотні років під владою Росії, Польщі все таки не пройшло безслідно. Чи можливо свою роль тут відіграє психологічний чинник? Ми ж не можемо завжди бути зграєю, стадом, яким просто потрібно управляти, якому завжди щось потрібно обіцяти, а ми будемо з широко відкритими ротами чекати щасливого кінця!?

Вільний продаж зброї

Krutyvus — Wed, 19 Nov 2008 19:37:16 GMT

Важливим аспектом правильної роботи держави є захисні механізми проти узурпації влади. Озболєні громадяни - найкраща пігулка від зловживаньвладою!
http://observer.sd.org.ua/news.php?id=14073

УКРАЇНЦІ – НЕ СЛОВ’ЯНИ!

Майшев — Thu, 13 Nov 2008 13:30:25 GMT

„Я народився в мальовничому
українському місті Таганрозі...”
(великий російський письменник
А.П.Чехов, м. Таганрог нині –
територія Ростовської області Російської Федерації)

Щонайменше 1000 років нас годували міфами Рюриковичів - Мономаховичів про те, що до християнства українці не мали ніякої історії.
Мовляв, дійсно, на території України були древні цивілізації...
Наприклад, Мезинська цивілізація (від назви чернігівського села Мізин, 15-12 тис. до н.е.), яка згодом проявилася у Верхній і Нижній Мезії. Останні добре відомі історикам як провінції Римської імперії – сучасні Угорщина, Румунія, Молдова, Сербія.
Була цивілізація Кам’яної Могили (Запоріжжя, 12-3 тис. до н.е.). І не просто була. Ця стародавня країна (Енеїда), за даними відомого шумерелога А.Кифішина, стала у 3 тис. до н.е. метрополією Шумеру (нині – Ірак), Єгипту (Північна Африка) і Трої (нині – Туреччина).
До речі, римляни (за даними їхнього історика Тита Лівія) виводили свій родовід від троянців, який цар Еней привів свого часу в Італію, де його нащадки і заснували у 743 р. до н.е. славетний Рим.

Одне, але. Римляни називали своїх предків-троянців - Teucri (Теукри!). Погляньте на словники з класичної латинської мови і ви в цьому переконаєтесь! „Те” – з грецької означає Бог (звідси й теологія), а „укр” – країна. Отже, „Божественна Країна” – Україна!

Між іншим, в часи Священної Римської імперії (середні віки) в Європі було цілих три „України”: власне Україна, Войнова Крайна (Альпи) і Сербська Крайна (Балкани)... Такі ось „окраины” в самому центрі Європи!..

Була Трипільська цивілізація аріїв-оріїв (6- 2 тис. до н.е.), які, вийшовши у 2 тис. до н.е., за свідченням російського сходознавця Л.Васильєва з берегів Дніпра, завоювали світ від Індії і до Британії.

Були, мовляв, а потім кудись „випарувалися”. А сучасні українці, котрі споконвіку жили на цих землях, до цих славетних цивілізацій „не мають ніякого відношення, бо не мають ніякого відношення”...

Більше 350 років нам тлумачили, що був, начебто, якийсь один „давньоруський народ”, від якого відбрунькувалися старші брати-росіяни і молодші брати – українці й білоруси.

Але „Роська правда” (не Руська, а Роська – по тексту!) Великого київського князя Ярослава свідчить про інше.

Нагадаємо, що „Роська правда” - це політико-правова пам’ятка наших предків, яка стала вінцем суспільної думки Київської Русі Х-ХІІ століття.

Вже й не знаю, звідки ідеологи Російської імперії - СРСР взяли, що крім Київської Русі була ще й якась Русь Новгородська?..

У пункті першому „Правди роської” (саме так правильно називається по тексту цей середньовічний документ наших предків) чітко відокремлюються один від одного народи: „русини” і „словени”.

Цитую „Правду роську” князя Ярослава (за Академічним списком):

„ Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ”.

Отже, відповідно до цього середньовічного тексту, русин і словенин – були представниками абсолютно різних народів!

Русинами новгородці та інші мешканці нинішніх російських земель звали жителів Київської Русі. А самоназвою новгородців було – словени! Так що українці ніколи не були і не є слов’янами!

Саме тому так відрізняються наші мови, культура, звички, ментальність... Саме тому російська імперська історична наука (В.Татищев, М.Ломоносов та ін.) посилалися на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати – Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і ... заснував Новгород (в Росії)...

Такі ось метаморфози справжньої української історії. Насправді ж, ми – нащадки Мезина, Енеїди (Кам’яної Могили), Аратти/Оратти, Великої Скіфії та Антії!

Не даремно ж весь цивілізований античний світ названо на честь праукраїнського племені антів, яке жило на території Вінницької, Хмельницької, Чернівецької і Одеської областей України та Придністров’я. Столицею вони мали Антварію („Арію Антів”), що знаходилася в районі міста Ямполя.

Якби ці анти були такими вже й варварами, хіба б пишалися цією назвою представники класичної греко-римської цивілізації?..

ВАЛЕРІЙ БЕБИК
доктор політичних наук,
проректор Університету „Україна”,
голова Всеукраїнської асоціації
політичних наук