ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ - ФОРУМ ПАТРІОТА - Українська Народна Партія -
Середа, 29/Березень/2017, 11:16
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна сторінка | ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ - ФОРУМ ПАТРІОТА - Українська Народна Партія - | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Наше опитування
Чи подобається наш сайт?
Всього відповіло: 309
Форма входу
Друзі сайту

Народний Рух України

Народне Слово

Європейська Україна - портал чесних новин

Департамент культури і туризму Чернігівської ОДА

"Чернігівський ФОРМАТ"


Статистика
[Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
ФОРУМ ПАТРІОТА - Українська Народна Партія - » Україна - моя Батьківщина » Видатні українці » ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ
ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ
МайшевДата: Вівторок, 15/Вересень/2009, 10:41 | Повідомлення # 1
Головний адміністратор
Група: Адміністратори
Повідомлень: 37
Репутація: 2
Статус: Offline
"ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ УКРАЇНЦІВ"

В Україні питання розвитку національних пріоритетів в гуманітарній сфері стали предметом постійних суспільних конфліктів. За прикладами не доводиться довго ходити. Активно обговорюються теми введення російської як другої державної мови, вшанування українською владою пам'яті окремих дійових осіб української історії, діяльність яких донедавна зображалась в яскраво негативному світлі тощо.

Зрештою, такі суперечки щодо шляхів розвитку гуманітарної складової суспільства існують у багатьох країнах. Їх наявність може слугувати навіть прикладом своєрідного суспільного здоров’я, оскільки дозволяє підтримувати суспільство у постійному процесі самоочищення та спонукає до саморефлексії та самокритики. Проте, це зазвичай досягається завдяки відмові від ідеологічної заанґажованості. Особливістю ж подібних суперечок в Україні стала майже повна відсутність бажання з боку окремих політиків почути один одного, яка проявляється передусім у використанні ідеологічних мітів задля своїх вузько політичних цілей. Не в останню чергу тому і соціальні групи, патронаж над якими здійснюють ці політики, виявляються неготовими до компромісів та продовжують триматися за застарілі стереотипи комуністичної епохи.

Як не парадоксально звучить, але на сьогодні основним питанням, яке ділить Україну на Схід і Захід, робить її поляризованим суспільством, є по-суті, національна ідея. Серед причин такого стану речей варто назвати регіональну специфіку, різний історичний досвід, окремі зовнішньополітичні орієнтації, культурні відмінності, а також неспроможність переважної частини українського суспільства відмовитися від однієї марксистської радянської традиції, яка просто виключає національне із системи суспільних вартостей.

За радянського періоду націоналізм трактувався як ідеологія, що сіє ворожнечу та виправдовує панування над іншими народами. Таким чином, колишня радянська соціальна практика «боротьби із українським буржуазним націоналізмом», в якому під терміном «буржуазний націоналізм» підпадала ціла низка значень як «національна ідея», «національне почуття», ретранслюється на сучасність і автоматично викликає несприйняття українського національного.

Звісно ця амнезія до національного разом із нерозумінням звичайної нормальності національного значно ускладнює розбудову незалежної суверенної України. Це справедливо передусім тому, що будь-яка нація – це уявлена політична спільнота і уявляється вона звичайно в національних категоріях. Крім того, хотілося б закцентувати увагу на домінуванні у суспільній свідомості своєрідного дуалізму між прихильністю до національної, яка розуміється як права, та соціальної (лівої) ідеології.

Відразу на думку спадає, два наслідки цих, треба відзначити, вельми відсталих суспільних практик. По-перше, вона спричиняє затримку із відновлення національної і історичної свідомості, силоміць перерваної й винесеної за межі культурної пам’яті, а по-друге, циркулюючи у суспільній свідомості ускладнює вироблення загальноукраїнської ідентичності парасолькового типу.

Ці міркування покликані підтвердити думку про те, що труднощі з комплексом гуманітарних питань взагалі, що найкраще знаходять своє вираження у розтиражованому політиками образі розколотої країни, який вельми авторитетно підтверджується цитатами із С. Хантінгтона, є не, так би мовити, засадничою чи природною окремішністю двох україн, а просто неготовністю багатьох українців як із півдня так і заходу, висловлюючись філософською термінологією, до самоусвідомлення української політичної нації як окремішнього, свідомого і самосвідомого суб’єкта історії. Причому, на нашу думку, ця неготовність проявляється однаково як на півдні, так і на заході країни. Так, на заході не готові визнати, що до української політичної нації мають належати не носії певного набору етнічних характеристик, а всі особи, що мають громадянство України та ставляться із найбільшою лояльністю до держави Україна, а півдні – те, що одними із найважливіших підвалин української політичної нації мають бути конституційна одномовність, розвиток української за змістом культури та відродження історичної пам’яті українського народу, що передбачає, наприклад, проведення десовєтизації країни та визнання українського національно-визвольного руху.

Зрештою, незважаючи на особливостях методології та способів пояснення внутрішньої ситуації в країні існують різні підходи до її розв’язання. Нам видається, що всі їх можна звести до двох. Перший підхід передбачає певні зміни, відповідно другий пропонує відкласти зміни у гуманітарній політиці, зокрема стосовно історичної пам’яті на потім. Яскравим прихильником другого підходу можна назвати колишнього віце-прем'єра Д. Табачника, на думку якого радикальні дії у царині національного будівництва, руйнують крихку рівновагу у суспільстві та витворюють вибухонебезпечну ситуацію у країні. У відповідь, варто лише зазначити, що по-перше, така консервація проблем є вигідною певним політичним силам, але навряд чи ця «стабільність» здатна задовольнити країну, яка вступає у фазу динамічних змін, а по-друге, без власної історичної пам’яті, національної ідентичності Україна не зможе здобути національну тожсамість, тобто відповісти на питання куди ми йдемо та чого хочемо?

Поборники першого підходу намагаються проводити активнішу політику національного будівництва, що зокрема включає зміну історичної пам’яті. Ми не будемо аналізувати цю політику, оскільки по суті для нашого аналізу це не важливо, оскільки, незважаючи на те, якою саме буде ця дійсно національна політика, вона завше при нинішній ситуації буде натикатися на нерозуміння її призначення і цілей.

Методику протидії політиці націєбудівництва можна простежити на прикладі дискусій, що відбуваються навколо персони І. Мазепи, зокрема в контексті Указу Президента "Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу". Указ передбачає проведення низки заходів, присвячених військовому виступу українського гетьмана у спілці з Карлом ХІІ проти Петра І. Ця тема серед політиків, в ЗМІ, зокрема російських, отримала неоднозначну реакцію. Спробуємо докладніше проаналізувати аргументи, позиції і методи, які використовують противники вшанування постаті гетьмана І. Мазепи. Спочатку виокремимо ці методи, які свідомо та підсвідомо використовуються противниками вшанування І. Мазепи, а в кінці статті спробуємо намалювати збірний образ системи ідей та цінностей носіїв таких поглядів.

Головний зміст цих методів можна звести до намагання довести, що політика України в гуманітарній сфері не є самодостатньою, а має антиросійську спрямованість, та за внутрішньою суттю є русофобською. Зауважимо, що навіть діяльність, яку можна визначити як вузько направлену виключно на десовєтизацію країни, сприймається передусім в Росії як антиросійська. "Украинцев хотят заставить всеми силами ненавидеть Россию, делая героев из всех антирусских персонажей" – ця цитата найкраще ілюструє мислення прихильників такої точки зору. Але, в переважній більшості розглянутих нами прикладах такі заяви ніяк не обґрунтовуються, а факти, які наводяться в тексті, мають на меті лише додати ваги вихідному положенню.

Фактично, йдеться про підміну побіжних наслідків політики її основною ціллю. Власне кажучи, російська тематика є випадковою, визначеною самим перебігом історичного процесу українського та російського народів. Звичайно, хоча б тому, що Україна довгий час була в складі Російської імперії та СРСР, а змагання до її незалежності обов'язково натикалося на спротив центральної влади, процес національного будівництва з використанням історичних сюжетів неминуче має містити якийсь елемент опозиційності тогочасній владі Російської імперії та СРСР. Іншими словами, якщо вважати, що гетьман Мазепа, мав на меті створити самостійну Україну, то чи може самостійна Українська держава замовчувати його діяльність?

І чи на основі цього можна говорити про антиросійську спрямованість таких заходів. Навряд чи. А скоро так, то звинувачення у культивуванні ворожого ставлення до російського народу, його культури та спільного минулого українського та російського народів не мають під собою жодних підстав. Відповідно і гуманітарну політику української влади варто розглядати не як намагання «переписати історію в угоду нинішньому політичному моменту», а як політику держави щодо окремих історичних подій, що на її думку, сприятимуть відновленню національної пам’яті та формуванню української національної ідеї. Спрямовані ці заходи швидше на десовєтизацію країни, і жодним чином, на дерусифікацію.

З огляду на це, мова йде про природну опозиційність ще недавно колонії, яка тепер самостійно розбудовує своє життя, до метрополії. Це також має бути само собою зрозуміло, оскільки для побудови нових політичних інститутів необхідно подолати чимало минулих стереотипів, усталених думок, життєвих позицій. Нині ж в економічній, політичній сферах ця ревізія вже стала доконаним фактом. Проте на рівні свідомості та ідентичності багато громадян України перебувають у полоні колишніх, неактуальних нині та застарілих ідей.

З іншого боку, ми цілком розуміємо, наскільки важко російській владі, російському народові, його інтелектуальній та культурній еліті прийняти такийобраз думок. Справа тут навіть не тільки у складностях відмови від ідеї метрополії, а як переконливо довела О. Забужко, також, щонайменше, у неоформленості, стихійності і невиразності російської ідеї як власне національної» [1], не говорячи вже про усвідомлення природності неросійських національних ідей, зокрема української.

У цьому контексті заслуговують на увагу закиди представників Партії регіонів українській владі у її намаганні змінити ідентичність людей російської культури, що відчувають значну лояльність до російського-радянського минулого.

Але повернемося до розгляду конкретних «аргументів» у намаганні протистояти ініціативам української влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті прикладі ставлення до постаті гетьмана І. Мазепи. Всі ці погляди доцільно викласти у формі переліку, в окремих моментах звернувши увагу на їх співвідношення та підпорядкування один одному.

Звісно, специфіка обговорення вимагає шукати істини в історії. В розглянутих нами статтях, в основному розрахованих на не надто обізнаних в історії України читачів, формулюється низка поглядів, які треба відзначити, часто підживлюються багатьма міфами відносно становлення української нації, особливостей цього процесу. В результаті, створюється досить еклектична суміш ідей і поглядів, що переслідують мету скомпрометувати українську ідею та створити їй ауру міфотворчості:

- найбільше мусується тема т.з. зради Мазепою Петра І, зокрема стверджується, що І. Мазепа – зрадив своєму сюзерену. Термін «присяга» трактується у сучасному розумінні. Нагадаємо, присягання на вірність кільком правителям у тогочасній Європі було звичним явищем, що часто використовувався для досягнення поточних політичних цілей. Гетьман М. Дорошенко прийняв присягу перед московським царем, польським королем та турецьким султаном;

- сам Мазепа постає зрадником сумнівної моральности, хабарником, людиною, що переслідує лише власні вузькокласові і персональні інтереси. Приміром, його противник Петро І навряд чи особливо відрізнявся від гетьмана у методах і способах досягнення своїх цілей;

- вживаються некоректні порівняння, зокрема з генералом Власовим. Взагалі, тема фашизму досить часто фігурує в цих статтях;

- наголошується на тому, що РПЦ до цього часу не зняла з гетьмана анафеми;

- применшується кількість загиблих від рук російської армії, зокрема жителів Батурина, та перевищується від рук шведів;

- активно артикулюються окремі добре відомі з історії ідеї про. штучність українського національного руху, його відірваності від мас [2]. Стверджується, що український національний рух опирався на козацький міф,що включав у себе погляд на козаків як захисників українського населення. Напротивагу цьому, гетьмани і козацька старшина у своїй політиці переслідували лише власні вузькокласові інтереси, намагаючись закріпачити селян. Внаслідок цього, українські маси значно лояльніше ставилися до російської, а не української гетьманської адміністрації. На підтвердження цієї думки, наводиться факт про відсутність підтримки Мазепи у його виступі проти Петра 1 з боку ширшого загалу козаків та українського населення;

- повторюється теза про спільність історичного минулого українського та російського народів, а також органічності, взаємодоповнюваності цієї співпраці. Все, що руйнує цю міфічну єдність замовчується, а у випадку витоку інформації викликає спротив та називається русофобією.

Віталій Огієнко

1. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. - К., 2006. – С .46.

2. Див.: Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. – М., 1996.


 
ФОРУМ ПАТРІОТА - Українська Народна Партія - » Україна - моя Батьківщина » Видатні українці » ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА І ВІДНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ
Сторінка 1 з 11
Пошук:
© НРУ 2007-2017