Чи не ту, часом, що розповідали школярам за часів СРСР, коли на уроках вивчали підписану іменем Леоніда Брежнєва «Малу землю» і слухали, як з екранів телевізорів її натхненно читав актор В’ячеслав Тихонов; коли в обов’язковому порядку ходили в кінотеатри дивитися грандіозну епопею Юрія Озерова «Солдати свободи», де головну роль — товариша Л.Брежнєва — грав Євген Матвєєв?

Чи, можливо, знову маємо виховувати наше молоде покоління на книжці Олександра Фадєєва «Молода гвардія» (от тільки питання: який її варіант брати за основу — перший, де нічого не сказано про «керівну роль комуністичної партії» в діяльності «Молодої гвардії», чи другий, суттєво перероблений на вимогу ідеологічної цензури, де ця «роль» уже з’явилася)? Чи на спогадах Георгія Жукова, де написано, що він, Маршал Радянського Союзу, заступник верховного головнокомандувача, перший заступник народного комісара оборони (!) в 1943 році, перебуваючи у 18-й армії, їздив «порадитися» з начальником політвідділу армії полковником Л.Брежнєвим, але (як прикро!) не застав його на місці?

Яку саме правду повинні знати українські діти? Можливо, ту, що міститься в «біблії» комуністичної історичної науки про війну — книжці Йосипа Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу»? Виступаючи 6 листопада 1941 р., Сталін навів такі цифри: «За чотири місяці війни ми втратили вбитими 350 тисяч і зниклими безвісти 378 тисяч осіб, а поранених маємо 1 мільйон 20 тисяч осіб. За цей же період ворог втратив вбитими, пораненими і полоненими понад чотири з половиною мільйони осіб» (М., 1947, с. 20). Ми цю «правду» будемо розповідати?

Безперечно, в кожного історика свій погляд на події війни. Немає і не може бути однієї, абсолютної правди. Але, якщо ми хочемо мати об’єктивне уявлення про неї, мусимо подати всі факти без замовчувань і перекручень. Проте чи вирізнялася такою об’єктивністю і повнотою історична наука радянської доби? Залишмо осторонь тогочасні підручники. Візьмімо солідну академічну працю — «История второй мировой войны 1939—1945» у 12 томах, видану за часів Л.Брежнєва в 1973—1982 роках. На 6 тисячах 108 сторінках цієї історії просто-таки повинна бути вся правда про війну! Адже творили її провідні наукові установи Радянського Союзу, а очолювали редакційну комісію міністри оборони СРСР А.Гречко. (тт. 1—7) і Д.Устинов. (тт. 8—12).

Але розгорніть будь-який том і ви знайдете там дещо цікаве. В Радянському Союзі, виявляється, були не тільки невідомі солдати, а й «невідомі» посли, командувачі армій, наркоми і навіть прем’єри...

Ви марно шукатимете в другому томі, присвяченому подіям 1935—1939 років, згадку про Пакт Молотова—Ріббентропа. Та не було ніякого пакту! І такої людини, як Молотов, виявляється, не існувало! Ні в першому, ні в другому томі, де висвітлюються події до 1 вересня 1939 р., про нього ні слова. Нагадаю, що в ці роки Й.Сталін формально був лише секретарем ЦК ВКП(б), тобто партійним керівником, а головою Ради Народних Комісарів СРСР (прем’єр-міністром) з грудня 1930 року по травень 1941 року був В’ячеслав Молотов. Саме він займав найвищу з часів В.Леніна державну посаду в Радянському Союзі. Але в «непереписаній» історії все виглядає по-іншому: був СРСР, був уряд, був керівник уряду, але його імені чомусь не називають… Невже державою керував невідомий прем’єр?

Далі — не менш цікаво. 30 червня 1941 р. було створено ДКО (Державний комітет оборони) на чолі з Йосипом Сталіним — надзвичайний вищий державний орган СРСР, який у роки війни зосередив всю повноту влади в країні. Це була влада над усією владою. До складу комітету входили?.. Відповідь на, здавалося б, просте запитання доведеться добряче пошукати, бо чимало радянських видань про війну обмежуються лише згадкою про Й.Сталіна. В четвертому томі згаданої праці на с. 52 подається персональний склад ДКО. Щоправда, автори 12-томника «загубили» одне прізвище — Лаврентія Берії, тодішнього народного комісара внутрішніх справ. (Він увійшов до першого складу ДКО — з п’яти осіб, а в травні 1944-го став одним із заступників голови.) Про цю людину ви взагалі нічого не дізнаєтеся зі сторінок академічної історії війни — її там жодного разу не згадано. Виходить, не було такого діяча... Наркомат був, і «Смерш» був, а хто керував ними — невідомо.

Далі. Якщо звернемося до найдраматичнішого періоду дипломатичних відносин СРСР і Німеччини в червні 1941 року, то виявимо вельми цікаву деталь. Ім’я посла Німеччини в Москві називають — граф фон Шуленбург. А ім’я радянського посла в Берліні — ні! В тексті згадується «посол СРСР», і все… До речі, якщо зазирнути до багатотомної «Истории Дипломатии», четвертий том якої вийшов у 1975 році за редакцією міністра закордонних справ СРСР А.Громика, то й там не знайдемо імені посадовця. Якийсь дивний посол-невидимка, таємний посол, чи що..? Цим послом, ім’я якого так ретельно приховували від радянського читача, був Володимир Деканозов, один з поплічників Лаврентія Берії, засуджений і розстріляний у 1953 році. Між іншим, В.Деканозов у 1940—1941 роках був не лише повноважним представником СРСР у Німеччині, а й заступником наркома закордонних справ. Погодьтеся, не так часто трапляється, щоб послами їхали заступники міністрів, які до того ж раніше працювали в органах безпеки. Але ні цих важливих подробиць, ні імені посла у 12-томнику ми не знайдемо. Як і багатьох інших імен…

Загальновідомі події 1941 року — героїчна оборона Києва. Його захищала 37-ма армія. От тільки імені її командувача в четвертому томі «Истории» немає. Якийсь безіменний командувач. А командував 37-ю армією генерал-майор А.Власов. Так-так, той самий Андрій Власов, який спочатку захищав Київ, потім — благополучно вийшов з оточення і командував 20-ю армією, що відзначилася у битві під Москвою, отримав звання генерал-лейтенанта, був заступником командувача Волховського фронту і командувачем 2-ї ударної армії, яка опинилася в оточенні влітку 1942 року. Той самий А.Власов, який потрапив у полон, співпрацював із німцями, очолюючи РОА (Російську визвольну армію).

Безперечно, і Л.Берія, і В.Деканозов, і А.Власов були особами, про яких кажуть: «слова доброго не варті». Вважаю, покарання за свої вчинки вони дістали справедливе. Але тут маємо той випадок, коли гасло «Це наша історія, ми не маємо права з неї нічого викидати!» дуже доречне. Ніхто не пропонує цих людей вихваляти, але під час війни вони обіймали відповідальні посади, а отже, повинні бути названі.

Така «забудькуватість» офіційних істориків не дивує. Адже історія війни в СРСР щоразу переписувалася під кожного нового керівника Компартії і завжди була далека від історичної правди. Якщо академічна історія вирізняється таким «високим» рівнем об’єктивності та правдивості, то можна собі уявити, чого варта інша офіційна радянська література про війну.

Лише через багато років після закінчення війни, за часів горбачовської перебудови та незалежності ми дізналися про таємні протоколи до Пакту Молотова—Ріббентропа, про справжні цілі «Визвольного походу радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію» (70-річчя від дня початку якого виповнюється 17 вересня); про «спільні паради перемоги» радянських і німецьких військ у Бресті та Гродно після розгрому Польщі у вересні 1939 року; про договір «Про дружбу і кордони» від 28 вересня 1939 року між гітлерівською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом; про те, як «друг» А.Гітлера Й.Сталін до останнього дня перед початком німецько-радянської війни забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством.

Дізналися ми й про масові розстріли польських офіцерів у Катині в 1940 році та ув’язнених у Львові і Вінниці влітку 1941 року; про те, хто насправді підірвав Дніпрогес, київський Хрещатик і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Вголос заговорили про масові розстріли нацистами євреїв, циган та українських націоналістів в Бабиному Яру. Тепер ми знаємо, хто такі «чорні свитки» (мобілізовані в 1943—1944 роках українські чоловіки та хлопці, яких майже беззбройних, навіть не переодягнувши, кидали в наступ — змивати кров’ю неіснуючі гріхи перед радянською владою). Знаємо, хто насправді стріляв у спину радянським воїнам (такі ж самі радянські солдати, які служили в «заградотрядах», що мали наказ стріляти по своїх, якщо ті почнуть відступати, або підганяти, якщо не поспішатимуть виконувати наказ атакувати).

В народі кажуть: «Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся». Майже півстоліття комуністична пропаганда годувала нас байками про війну, але так і не змогла (хоч і дуже намагалася) приховати справжню — гірку і трагічну — правду про неї. Безперечно, ця правда не всім подобається. Декому хотілося б, щоб суспільство і надалі знало лише їхню версію подій, їхнє бачення, щоб лише їхні заслуги (справжні чи вигадані) вшановувалися. Багато розводяться про порозуміння в суспільстві. Але чи можливе воно на тій «непереписаній», наскрізь сфальсифікованій версії історії, де безліч білих плям, вирваних сторінок і викреслених імен?

Брехня, незалежно від її кольору, неспроможна об’єднати суспільство. Порозуміння і повага до минулого можливі лише на засадах історичної правди, хоч би якою складною, незручною чи неприємною для когось вона була. Як хворому інколи потрібні гіркі ліки, так і нам потрібна гірка правда. І досить просторікувати про «переписування» історії, бо нема чого переписувати! Повну і правдиву історію війни ще треба написати, зібравши всі факти, всі свідчення, всі документи, не пропускаючи «ані титли, ніже тії коми». Щоб не доводилося знову, розповідаючи про героїчні подвиги захисників Києва, робити вигляд, що серед них був «невідомий» генерал…

Євген Шульга
(матеріал з сайту: www.dt.ua)