І цілі в неї точнісінько такі самі, як і ті, що їх ставив перед собою агресор, нападаючи в серпні минулого року на Грузію. Цими цілями є насамперед дестабілізація ситуації в країнах, які намагаються вирватися з-під російського впливу й інтеґруватися в європейські та євроатлантичні структури; і водночас анексія – у випадку з Грузією йдеться про анексію території, тоді як у випадку з Україною агресор прагне загарбати газотранспортну систему як один із наріжних каменів економічної незалежності. Різниться лише зброя, яку Кремль застосовує до «бунтівних» держав: грузинів намагалися поставити на коліна танками, а українців – дефіцитом газу…

Цинізм, із яким Росія веде цю війну, переходить усі межі. Розваживши, що Європу, за великим рахунком, переймає винятково власне благополуччя, Кремль ударив саме в цю болючу точку. Бо якби європейські демократії, насамперед німецька, були такими ж далекоглядними, якими вони намагаються себе подавати, нині все було б інакше. З абсолютною певністю дозволю собі стверджувати: якби Європа не йшла на поводу в Росії з будь-якого приводу, якби чільники ЄС обстоювали свої інтереси в стосунках із «північно-східним ведмедем» жорстко й послідовно, то нині їхні споживачі не потерпали б через те, що Путін і Мєдвєдєв перекрили газовий краник. Але ні – сказавши «А», європейці не сказали «Б», тому й потерпають. Маю на увазі те, що навесні минулого року європейці сказали: Україна і Грузія будуть членам НАТО; проте щойно російський звір рявкнув із цього приводу, європейці моментально дали задній хід, а отже – виказали слабинку. А її, слабинки, Кремль не прощає. Тож якщо Європа під надуманим приводом «не дратувати багатого на енергоресурси сусіда» фактично відмовилася від дотримання демократичних принципів стосовно України – то тепер, не отримуючи того газу, на який проміняла свою честь і совість, вона за цю відмову й розплачується.
Бо Росія ніколи не була і ніколи не буде надійним партнером – нікому і ні в чому. Росія залюбки робить речі, які самій їй невигідні – і робить їх лише тому, що їй, бач, так закортіло.
Що ж до України, то нині можна скільки завгодно базікати про те, що ось, мовляв, якби угоду про газопостачання «Нафтогаз» уклав раніше, до кінця минулого року, то, може б, нічого й не було… Є в нас політики – та й у Європі є такі політики, – які поширюють таку ахінею. Насправді це ахінея тому, що конфлікт не виник 1 січня 2009 року – конфлікт старанно планувався в Кремлі й тривалий час послідовно готувався. Що б українська влада не робила – вона не могла його уникнути з однієї єдиної причини: Путін і Мєдвєдєв готували війну, віроломну агресію, зброєю в якій став «Ґазпром». Українська влада намагалася уникнути цього – ще в жовтні прем’єри Юлія Тимошенко і Владімір Путін домовилися про перехід із 1 січня на прямі, без посередників, контракти на газопостачання між «Нафтогазом» і «Ґазпромом» за умови, що Україна до цього часу розрахується за поставлений газ. І що? «Ґазпром» – нова російська зброя – терміново виставив Україні величезні рахунки, яких, за задумом Кремля, сплатити було неможливо. Тим не менше, Україна сплатила їх! Ми не винні Росії ні копійки! Здавалося б, задум кремлівських чільників зірвався… Та де там! Путіна нічого не зупинило – навіть публічна відмова виконувати угоду, скріплену його ж таки підписом!
Що ж далі? Далі все просто. Оскільки Європа вже виказала свою слабинку й довела, що заради газу здатна кинути Україну напризволяще перед лицем ворога – тож наступного удару Кремль завдав уже по Європі. І ось вершина цинізму: Кремль відключив Європі газ і вимагає від неї, щоб та звинуватила в цьому… Україну! Тоді тривалі виснажливі переговори, меморандуми, те-се, п’яте-десяте… Вимоги змінюються мало не кожних п’ять хвилин… Відверто брехливі звинувачення ллються потоком…
І що? А те, що коли вже навіть найбезглуздіші, найхимерніші, найдивовижніші умови Кремля були виконані – газ у Європу однаково не пішов! Війна триває: тепер Кремль висуває нові умови – такі, які неможливо виконати технологічно. І такі, в разі реалізації яких узагалі без газу опинилася б низка східноукраїнських областей. Навіщо? А щоб збурити українське суспільство! Щоб розколоти Україну!
І ніякої економіки – насправді за час війни Росія вже зазнала мільярдних збитків і з кожним днем зазнає їх усе більше. Та хто рахує гроші, коли йде війна?! Цілі Москви – зовсім не економічні. Це політичні цілі: прибрати Україну до рук, ліквідувати нашу незалежність, знову перетворити нас на колонію.
Це – війна.
Війна як вона є…
Фактично це війна за нашу національну незалежність і державну самостійність.
І вже очевидно, що нам у цій війні немає на кого сподіватися, крім самих себе.