Проте, керівництво КПСС та її філії КПУ було абсолютно правим, коли тотально репресувало усіх інакодумців, за допомогою надпотужного державного ідеологічного апарату маніпулювання свідомістю людей оббріхувало й опльовувало український національно-визвольний рух (та і всіх інших народів СРСР без виключення), зокрема і ОУН, УПА. Це був захист імперії від загибелі. Засадничий принцип утворення та утримання будь-якої імперії – «поділяй й володарюй», винищуй все, що загрожує її цілісності, тим більше в пам’яті підвладних народів.

Саме тому треба було створювати фальшиві міти й вбивати їх в голови поколінь про західняцько-галичанське походження та запроданство іноземним державам ОУН та УПА. Серед численних небезпечних таємниць СРСР були не тільки голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр., а й те, що всі українські патріоти на західноукраїнських землях під польським пануванням і в еміграції з ОУН у перших лавах, намагалися мобілізувати світове співтовариство для зупинення людовбивства імперією в 1933 р. в УРСР, збирали ешелони з хлібом для українських селян. В той час, коли вмирали від штучного голоду щонайменше 4,5 млн. українців, радянські чиновники повертали назад на кордоні поїзди з хлібом, «обурено» заявляючи, що голоду немає, всі ситі й щасливі завдяки політиці товариша Сталіна.

Спробою привернути міжнародну увагу до катастрофи бездержавного народу було вбивство 22 жовтня 1933 року вісімнадцятирічним членом ОУН Миколою Лемиком, радянського дипломата (за сумісництвом розвідника) Олександра Майлова. Важливо в цій події те, що націоналіст добровільно і свідомо здався польській поліції. За задумом головних організаторів замаху Степана Бандери та Романа Шухевича суд над М. Лемиком перетворився на міжнародний пропагандистський захід. Підсудний член ОУН однозначно та відверто заявив: „На приказ ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала Українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю.” Символічно, що керівник середньої Похідної групи ОУН М. Лемик («Сенишин») з групою побратимів дійшов до Миргорода й у жовтні 1941 року загинув у нерівному бою з гітлерівською держбезпекою. Звертає увагу, що наступний штучний голод – метод упокорення бунтівних українців (Сталіну прийшлося відмовитися від планів депортації українського народу до Сибіру через організаційно-технічні труднощі вивезти 30-ти мільйонну націю) у 1946-1947 рр. обминув західні області України, а сотні тисяч селян й городян із центральних і південних областей врятувалися, коли йшли за хлібом до своїх співвітчизників у цей регіон. Карально-репресивні структури та служби державної заготівлі хліба імперії фізично не змогли відняти весь хліб у селян – українські повстанці ціною неймовірно великих втрат у кривавій боротьбі зірвали організацію чергового людомору. І тому наш народ заплатив ціну комуністичній державі тільки більше 1 млн. нещасних жертв.

Не тільки карателів із радянської імперії, але й, обізнаних з фактами збройної боротьби українського визвольного руху, колами інших держав світу вражало, що під час німецької окупації України УПА вистояла в боротьбі з гітлерівцями, радянськими партизанами під контролем і фактичним керівництвом держбезпеки, польськими партизанами усіх мастей з їхніми планами відновлення Польської держави в кордонах 1939 р., відбили бажання грабувати й мордувати населення в угорських окупаційних військах. Належно оцінили безпрецедентний факт історії безкомпромісної організованої боротьби ОУН і УПА в 1944-1950 рр. під проводом Романа Шухевича і в 1950-1954 рр. на чолі з Василем Куком (окремі вогнища спротиву мали місце до початку 60-их років) проти однієї з найпотужніших держав світу. Під цім кутом зору не дивує, що цей досвід, успішного й стійкого ведення війни з незмірно сильнішим противником – СРСР, вивчався і вивчається у воєнних академіях багатьох країн світу (наприклад, в Академії Генерального штабу Збройних сил СРСР-Російської федерації – першим готував навчальні матеріали офіцер військової розвідки та радянський партизан Петро Вершигора). Він переймався повстанцями багатьох регіонів третього світу, зокрема Латинської та Центральної Америки, в тому числі й легендарним Че Геварою. Фахівці з питань протиповстанської боротьби у державах, де актуальна ця проблема, з прикладу УПА знають, як важко боротися зі збройною силою з чіткою визвольною національно-демократичною ідеологією, що повністю спирається на власний народ і служить йому. І смертельно небезпечно для імперії, коли національно-визвольний рух вважає своїм союзником народ метрополії. Тому то з таким занепокоєнням у «Спецсообщении про деятельность украинских националистов» начальника Українського штабу партизанського руху комісара держбезпеки Тимофія Строкача від 24 лютого 1944 р. було зроблено наступне узагальнення: «За агентурними даними з’єднання Сабурова і свідчень націоналістів, що перейшли на бік партизанів, вказується, що серед бійців УПА є 40% неукраїнської національності (узбеки, грузини, осетини, черкеси, росіяни)». Далі Т. Строкач із тривогою повідомляв керівництво СРСР: «Серед військовополонених Червоної Армії (росіяни, грузини, осетини і т.д.), що втекли від німців, українські націоналісти ведуть роботу у напрямі об’єднання цих народів під керівництвом ОУН для боротьби проти Радянської влади». Дійсно, принципова позиція українських націоналістів – «До поневолених народів СССР ми зачисляємо й російський народ. […] Таким чином, у визвольно-революційній боротьбі зі сталінсько-большевицьким російським імперіялізмом в одній лаві йдуть усі народи сьогоднішнього СССР без ріжніці національности, віри й раси». Ця цитата з «Деклярації Проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення другої світової війни в Європі» (травень 1945 р.) наочно доводить, що насправді ОУН виступала за добросусідські й рівноправні відносини між російським та українським народами, які можливі тільки у власних незалежних державах. А це вирок для імперії. Радянська влада жахалася навіть думки про це, посилюючи брехню і терор.

Отже, молода генерація українців, символами якої стали С. Бандера, Р. Шухевич, В. Кук, була добре підготовлена й вихована для боротьби за відновлення власної соборної Української держави. І велику, якщо не вирішальну роль у цьому, на думку автора, зіграли наддніпрянці, і серед них наші земляки з Чернігівщини.

Внесок чернігівців-співзасновників ОУН у підготовку й виховання молодої генерації українського визвольного руху 30-50-их років

Про роль вихідців із підросійської України у створенні та діяльності ОУН дослідники говорять в основному побіжно, з нагоди висвітлення різних аспектів тематики визвольної боротьби, узагальнюючих наукових робіт поки що немає. Проте, відомо, що без наддніпрянців та їхньої Легії Українських Націоналістів (далі - ЛУН), яка діяла в 1925-1929 рр. в еміграції, відомої нам ОУН просто не було б засновано. Ця патріотична формація, одна з чотирьох фундаторів єдиної націоналістичної організації, в європейській еміграції з центром у Чехо-Словаччині охоплювала більшість тих наддніпрянців, хто у 1929 р вступили до ОУН, мала потужний вплив передусім на молодь в еміграції та на західноукраїнських землях. Це визнавав і співзасновник, командир Української Військової Організації та перший керівник ОУН, полковник Армії Української Народної Республіки Євген Коновалець. Саме члени Легії відрізнялися жорстким радикалізмом у ставленні до всіх окупантів України, запровадили в націоналістичному русі привітання «Слава Україні!», дали поштовх створенню відомої нам націоналістичної символіки. Кістяк Легії складався з молоді – фронтовиків Армії УНР. Саме вони, загартовані кривавою війною проти більшовицької Росії, Армії Півдня Росії Антона Денікіна, вважали зрадниками України співвітчизників, «хворих» на москвофільство та радянофільство, полонофільство. І передусім саме вони твердо і послідовно переконували юнацтво – патріотів із західноукраїнських земель, що самий небезпечний ворог України – російський імперіалізм за будь-якого режиму і будь-якими прапорами.

Особливе місце в Легії Українських Націоналістів посідав член його керівництва, офіцер Армії УНР, уродженець Чернігівщини Максим Загривний (1893-1931). Під час української революції 1917-1920 рр. воював проти більшовиків у чернігівських повстанських загонах, Армії УНР, був поранений. До самої смерті носив у легені більшовицьку кулю, його сестру зґвалтували чекісти, а батька й брата замучили. В еміграції жив у м. Подєбради (Чехо-Словаччина) і, правдоподібно, навчався в Українській господарській академії.

Наш земляк на сторінках націоналістичних видань активно виступав за створення єдиної націоналістичної організації, наполегливо викривав СРСР як витвір російського імперіалізму, який «спирається на 300-літній російський абсолютизм та є лиш його інерцією». І підкреслював – «ніякий народ б[увшої] Росії, крім хіба москалів, і чути не хоче про федерацію».

У 1929 р. він був делегатом від Легії на Першому Конгресі Українських Націоналістів, на якому утворилася ОУН. Там чернігівець виступив із доповіддю на тему «Література й мистецтво України», на засіданні культурно-освітньої комісії відстояв свій проект однорідної системи трудової школи майбутньої Української держави, був членом ідеологічної комісії форуму.

Проте, головний внесок у вихованні незламних українських патріотів та ворогів російського та інших імперіалізмів Загривний зробив своєю поетичною творчістю. І як поет, відомий під літературним псевдонімом Максим Грива, органічно належав до знаменитої празької поетичної школи.

Нас питають – якого ми роду
І для кого торуєм шляхи,
– Та ж то ми на вратах Царгороду
Залишили донині цвяхи!
Та ж то наша долоня шершава
Так стискала залізо меча,
Що німіла зухвала Варшава
І султан мимоволі мовчав.
Ми водили в Москву Сигізмунда,
А в Полтаву – варязьку рать,
Ми карали Росію за Суздаль,
За Москву – ми ще будем карать.

Наведений вище вірш «Нас питають – якого ми роду» був своєрідним гімном патріотичної молоді Західної України з кінця 20-их років. За спогадами галичан, тодішніх юнаків-націоналістів, вони урочисто декламували його на своїх зібраннях. Поезія М. Гриви вчить поважати передусім себе, свою Батьківщину, пишатися тим, що ти УКРАЇНЕЦЬ. І до переможного кінця боротися за відновлення Української держави проти всіх ворогів.

Фронтовик М. Загривний-Грива, який ціною своєї крові відстоював невід’ємне право свого народу на власну незалежну державу, ставився з презирством до тих співвітчизників, котрі ратували у 1918 р. за федерацію з «небільшовицькою Росією», як лідер гетьманського руху Павло Скоропадський, або служили чужим державам, у першу чергу, Радянському Союзу. Зневажливе ставлення до пристосуванців він виявив у адресованому «Назарукам та Сосюрам» вірші «Відповідь» (надруковано у листопаді 1927 р.). Емігранту-гетьманцю Осипу Назаруку та українському радянському поету Володимиру Сосюрі Грива писав:

Оттак нарід і досі ще дурять, —
Хочуть знов повернути в раба, —
Большевицький підпасок Сосюра
Та бундючний гетьманський чабан.
Та не треба нам вашого «бога»
І на прощу у Кремль — не пора
Нас не вабить бита дорога
Співробітників ката Петра.
Наша віра – тверда наче камінь,
І вогнем наше серце пече,
І ніколи наш Бога нас не зкламить,
Бо він в жилах наших тече…
І ніколи нас Бог не покине,
Він накине свій праведний суд,
Чи віддать «на закланіє» сина,
Чи спровадити Юду на сук.

Сучасний український літературознавець Ростислав Доценко підкреслив, що Грива «рано померши, не встиг стати «першорядним» [поетом празької школи – автор], але енергією своєю і запалом мав до того завдатки». Він у віці тридцяти восьми років «помер на сухоти 1931 р. в Празі». Проте, його внесок у духовну підготовку майбутніх «бандерівців» до незламної боротьби за волю України важко переоцінити.

Інший фронтовик Армії УНР, який належав до когорти засновників ОУН і входив до складу вищого керівництва Організації – Проводу Українських Націоналістів (далі - ПУН) – уродженець м. Ніжина Осип Твердовський (1891-1930). Некролог ПУН на пам’ять й пошану українському патріотові, який було оприлюднено в «Розбудові Нації» за 1930 р. – написано також з метою дати приклад жертовної боротьби тодішній молоді для наслідування.

Осип Твердовський народився 1 листопада 1891 р. в м. Ніжині у заможній козацькій родині. Під час Першої світової війни офіцер Твердовський хоробро воював, мав чисельні нагороди, після революції очолив українізовану частину. Після другого поранення, не завершивши лікування, бере участь у боротьбі проти агресії радянської Росії проти УНР. Як вказано у некролозі: «…продирається до Ніжина, де й організує український відділ та вирушає зі своїм братом бл.п. Матвієм на ст. Крути проти армії Муравйова, що тоді наступала на Україну. Враз із студентським відділом, що й собі туди прибув, боронить станцію Крути; оточений із усіх боків та не маючи вільного шляху до відступу, він з рештками свого відділу та з окликом «Слава Україні» продирається через густі ворожі лави та відходить до Ніжина. По занятті того міста большевиками, переховується зі своїм відділом по лісах, звідки робить безперестанні випади до опанованого большевиками міста; по тяжких боях виганяє большевиків із міста та опановує його до приходу німців. Тоді вступає в київську інструкторську школу, по закінченні якої призначений є до брацлавського полку м. Тульчин. Там, як один із найкращих старшин, стає командантом підстаршинської інструкторської сотні. Невдовзі відкомандирований до 1-го київського сердюцького полку, але відмовляється в ньому служить тому, що складався він майже з самих московських старшин, настроєних ворожо до українців та повертає до брацлавського полку. Під час протигетьманського повстання бере активну участь у боротьбі з московськими карними відділами. За часів Директорії УНР був заступником команданта броневого поїзду «Помста» (коли командантом був його брат), а невдовзі й командантом та вславився низькою героїчних вчинків. Ранений у боротьбі з большевиками попадає в польський полон (Ланцут, Бересть Лит[овський]); там незабаром вступає до 6 стр[ілецької] дивізії армії У.Н.Р. та при відході дивізії на фронт є призначений на бронепотяг». Після війни в еміграції він тяжко заробляв на прожиття у Польщі, потім Франції і Люксембурзі, що не завадило йому брати активну участь у національному житті української еміграції, передаючи великі суми на розвиток українських установ і видань. З 1925 р. Твердовський вступив в ЛУН (можна припустити, що він був одним з її організаторів) і очолює її осередок у Люксембурзі, один із ініціаторів утворення ОУН. З 1929 р. стає керівником відділу Організації в Люксембурзі та в суміжних областях Франції. Одночасно наш земляк став уповноваженим ПУН на цій території.

16 квітня 1930 р. О. Твердовський помер в Еші-Альзет у князівстві Люксембург. Причина смерті – старі фронтові рани. Легендарна боротьба ОУН та УПА наочно довели, що молода генерація вповні наслідувала приклад Твердовського та інших патріотів.

Дещо осібно стоїть третій з наших земляків у вищому керівництві ОУН Євген Онацький (1894-1979), уродженець м. Глухова з історичної Чернігівщини. Він також член ПУН і керівник відділу ОУН в Італії. Не переповідаючи біографію цього діяча Центральної Ради від Чернігівщини, видатного вченого і журналіста, звернемо увагу на деякі факти з його діяльності в ОУН. Саме Є. Коновалець особисто запросив Онацького вступити до лав Організації, відзначивши після знайомства його незламний дух. Їх пов’язувала не тільки спільна діяльність, але й особиста дружба. У численних публікаціях практично в усіх українських виданнях еміграції та на західноукраїнських землях чернігівець послідовно відстоював свою позицію – прикласти всі зусилля для визволення України від окупантів, викривав політику комуністичного імперіалізму. Відкидаючи солодкі трелі комуністичної пропаганди, прозоро вказував 5 квітня 1932 р., що «большевизм антидемократичний і антипарляментарний з принципу, у наслідок заздалегідь випрацьованої доктрини про диктатуру пролетаріату та боротьбу кляс аж повного винищення всіх його ворогів». Водночас, у ти жорстоку добу, мріяв про часи, коли міжнародні відносини будуватимуться на засадах рівноправності й справедливості. Приклад авторитету й ваги Онацького: у серпні 1939 р. саме в Римі проводився другий Великий Збір ОУН. А вибір місця проведення вищого форуму організації в такий складний час визначався з урахуванням особистих та ділових якостей місцевого керівника. Високу оцінку нашему земляку під час Другої світової війни дали гітлерівці. Після німецької окупації Італії з 29 вересня 1943 р. до 18 жовтня 1944 р. був ув’язнений нацистами. Причина, чому його прізвище опинилося в короткому списку ворогів третього райху, яких гітлерівській держбезпеці треба було невідкладно заарештувати в Римі – статті проти Гітлера та його агресивної держави.

Ми спробували хоча б побіжно окреслити внесок тільки трьох чернігівців-співзасновників ОУН, членів її вищого керівництва у створенні, становленні та розвитку Організації. Це ілюстрація явища, яке разом із іншими фактами говорить, що наш край і вся Наддніпрянщина щедра на справжніх патріотів. Деякі імена ми знаємо. Про інші чули. Проте, докладні дослідження про участь наших земляків в українському організованому націоналістичному русі в 20-30 роки, як і в роки Другої світової війни ще попереду.

Пунктирний виклад деяких фактів, здається дає уявлення про вплив наддніпрянців і, зокрема чернігівців на молоду генерацію патріотів, які в лавах ОУН і УПА закладали нові підвалину для відновлення Української держави 24 серпня 1991 р. Перший за 13 років існування держави Україна заклик 9 травня 2005 р. третього Президента до ветеранів Другої світової війни до примирення актуальний і потрібний для нас. Треба в нашій нації примиритися самими з собою. І позбавитися комплексу раба, стати відповідальним господарем своєї долі і своєї країни. Це легко зробити, якщо ти український патріот і не хворієш на «ностальгію» за державами чужих націй. Нас всіх об’єднує наша Батьківщина. Саме тому наші земляки так природно об’єдналися в ОУН у далекому 1929 р. І дуже важливо сприйняти заклик Президента В. Ющенка до політичної еліти держави, на ділі, а не на словах діяти за принципом «Україна понад усе», дружити з Росією та іншими державами світу тільки на засадах рівноправності й справедливості, захищаючи свої національні інтереси. Як заповідали нам члени ОУН з Чернігівщини і всіх інших куточків нашої країни.

Сергій Бутко. © 2005
м.Чернігів