| Так сталося, що Україна стала батьківщиною людей, які в роки війни мали принципово відмінні погляди на саму війну та її наслідки. І сьогодні ці люди по різні боки барикади. Для них війна ще триває. Прикро... Згадуються слова Президента Ющенка: “Ми пробачили увесь світ. Ми не пробачили тільки один одному.” У вересні світ відзначить 60-ту річницю закінчення Другої світової війни. І хоча від тих часів багато води сплило, у Європі ще існує держава, де війна не закінчилася. Українська нація ще й досі залишається у стані “холодної війни” між “східняками” та “західняками”. Ще досі не визнано воїнів Української Повстанської Армії, що так само боролися проти фашизму, як і червоноармійці. Безперечно, історики вивчають цю проблематику і ще скажуть своє вагоме слово. Ну а політикам, на відміну від істориків, слід думати не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Українська народна партія завжди виступала за надання воякам УПА статусу учасників національно-визвольної боротьби за незалежність України. Проте до “Помаранчевої революції” це питання свідомо ігнорувалося. Тільки останнім часом дискусії стосовно Другої світової війни значно розширили кругозір українців. Багато з них завдяки засобам масової інформації дізналися не лише про маловідомі сторінки однієї з найбільших трагедій людства, а й подивитися на війну українськими очима. Так сталося, що Україна стала батьківщиною людей, які в роки війни мали принципово відмінні погляди на саму війну та її наслідки. І сьогодні ці люди по різні боки барикади. Для них війна ще триває. Прикро... Згадуються слова Президента Ющенка: “Ми пробачили увесь світ. Ми не пробачили тільки один одному.” Комісія, яка вивчала діяльність ОУН-УПА в 1997-2004 роках зібрала достатньо документів, які піддтверджують однозначний висновок: збройна боротьба УПА була спрямована на відновлення державної незалежності України. Тож вирішення питання визнання УПА воюючою стороною і досягнення примирення в українському суспільстві залежить сьогодні в першу чергу від доброї волі політиків, Президента і парламенту, а також від широкої громадськості та різних ветеранських організацій. Українським політичним силам слід зробити відповідні висновки. І зволікати з цім неприпустимо. Адже з кожним місяцем ветеранів стає все менше. І тільки тоді, коли ми домовимося і погодимося з тим, що це наш спільний, єдиний і неподільний біль, наша спільна історія, яка є – тоді ми станемо суспільством, народом, нацією. А історія – історією, а не розмінною монетою в руках політиканів з будь-яких сторін. Історія сама по собі безпристрасна. Пристрасть і пристрасті вносимо ми... Ігор Левенок © 2005
| 
