Дивна все ж таки у нас із вами, читачу, країна. У державах, які відносять до цивілізованих, вибори президента й парламенту проходять практично непомітно. Там розвинуте, потужне й самодостатнє громадянське суспільство просто наймає собі президента, уряд і парламент для надання державних послуг – як ви наймаєте собі няню для обслуговування ваших дітей. Не так воно в Україні, де через нерозвинутість постколоніальної економіки та незрілість суспільства воно обирає собі на черговий термін чергових властителів, невідь чому покірно мирячися з їхньою зажерливістю й безпорадністю в царині державного менеджменту. Через абсолютність і безкарність влади в Україні процедура вибору народом своїх слуг демонізується до краю, прихід до влади нової команди буквально ставить суспільство догори дриґом, а передвиборний місяць просто паралізує країну. Завмирає робота на будовах і підприємствах, бізнесмени воліють не розпочинати жодних нових проектів, селяни припиняють посівну, а хитрі чиновники просто ігнорують свої обов’язки, з головою поринувши в докрадання недокраденого та пошук нового тепленького місця. Сам же електорат, тамуючи подих, впивається показною боротьбою пігмейської «еліти» й клопочеться принциповими питаннями власного майбуття: чи ходитиме із села автобус до райцентру, якщо переможе Янукович? Якою зробить Юля ціну на горілку? Чи подешевшають квартири за Луценка? Чи родитиме буркун в баби на городі, якщо прем’єром стане Ринат Леонідович? І як же це тектиме Роставиця поміж зелених берегів, коли спікером знову настановлять Мороза?!. Обивателі, надивившись дешевої гумової пупсні, спілкуються партійними гаслами й замість виконувати подружні функції цілими ночами караються тяжкими сумнівами: і що ж його робити? Як жити далі – вибори ж на носі! Чи то тікати до тещі на село?.. Чи взяти у куми лікарняний на місяць та й залягти у неї ж на дно?.. Чи поміняти свою кревну «заначку» в тисячу гривень на долари? А як впаде зелений – тоді куди? Бігме, хоч з мосту та й у воду... Чи ж просто взяти та й щиро напитися – бо ж вибори оно вже... Під впливом агресивної передвиборної агітації 30 вересня уявляється початком чи то страшного суду, чи то вічного панування справедливості й добробуту. Азаров не знає, де подіти імпортне м’ясо й передрікає обвал цін на харчі, ріелтори лякають обвалом ринку житла, банкіри – обвалом чи то долара, чи то гривні. Що воно таке, ми ще не знаємо, то й лякати нас легко. Томенко хоче замінити киянам мера. Волков погрожує все незаконно приватизоване законно відібрати й законно ж поділити. «Білі ґави» чемно жахають «ублюдків» тяжкими карами... Кого слухати? Куди бігти? Проте насправді підсумок виборів є питанням доброго життя та фінансової смерті лише для політиків. Ви не повірите, читачу, але світ після виборів не завалиться. Як це дивно не звучатиме, але Дніпро й далі тектиме до того самого моря. Економіка функціонуватиме. Люди народжуватимуть дітей чи то за 8 тисяч гривень, чи за 15. Діти виростатимуть і вимагатимуть собі пепсі-коли, а батьки працюватимуть, щоб дітям її купити. Просто українцю слід відчути себе роботодавцем, до якого на співбесіду прийшли сумирні кандидати на працевлаштування Янукович, Тимошенко, Луценко та ін. Не зважаймо на самовихваляння й взаємні сварки цих кандидатів. А почитаймо їхні резюме, розпитаймо їх за життя, зазирнімо в зуби – та й наймемо собі найбільш вдатних і сумлінних, що і хазяйство наше глядітимуть, і нас не обкрадуть. Пам’ятаймо ж – господарю не гоже спускатися до рівня сварки своїх слуг. Як і слугам не випадає вершити долю свого господаря.
