Ось його спортивний шлях.

У 1981-1986 рр., 1987-1989 рр. — гравець команди «Будівельник» (Київ).

У 1986-1987 рр. — гравець команди ЦСКА (Москва), у 1989-1992 рр. — «Атланта Гокс» (США), у 1992-1993 рр.— «Панасонік» (Італія), у 1993-1995 рр. — «Панатінаікос» і «Олімпіакос» (Греція).

Олімпійський чемпіон 1988 року у Сеулі, чемпіон Європи (1985), чемпіон СРСР (1988, 1989).

З 1998 року — тренер національної збірної України.

З 1999 року — засновник і президент баскетбольного клубу «Київ».

З 2 серпня 1999 року по 10 січня 2000 року — голова Державного комітету України з фізичної культури і спорту.

У грудні 2004 року на Майдані Незалежності був разом з протестуючими проти фальсифікації виборів Президента України (навіть стояв біля В. Ющенка).

У 2006 році безпартійний О. Волков обраний народним депутатом 5-го скликання за списком блоку «Наша Україна» під № 44.

У січні 2007 року О. Волков виходить з фракції блоку «Наша Україна» і приєднується до провладної антикризової коаліції у складі Партії регіонів, СПУ і КПУ.

Через півроку за його прикладом ще декілька «нашоукраїнців» і «бютівців» зрадили своїх виборців, що спровокувало дострокове припинення повноважень парламенту.

На позачергових виборах 30 вересня 2007 року О. Волков обирається народним депутатом, як безпартійний, за списком Партії регіонів під №42.

Ввечері 16 грудня 2010 року мільйони людей в усьому світі побачили кремезну постать олімпійського чемпіона О. Волкова у лавах нападників з Партії регіонів, які по-звірячому били у Верховній Раді України інших народних депутатів від опозиції.

Такими діями О.Волков зганьбив не тільки олімпійський рух, але й плюнув в обличчя всім, хто на його прикладі виховував своїх дітей. Невже колишньому «нашоукраїнцеві» О. Волкову й досі доводиться відпрацьовувати своє місце у партійному списку партії влади кулаками, як колись «штрафбатівцям» у роки війни?