— Пригадую, як мене запросив на бесiду в обком Компартії один з партiйних функцiонерiв та iдеологiв. До речi, коли пiзнiше я працював заступником губернатора областi, вiн був моїм пiдлеглим.

—Знаю, про кого Ви говорите. Це був не найгiрший із партфункцiонерiв, принаймнi людина мисляча, вихiдець з простої селянської родини. Вiн запросив Вас подискутувати чи «виховувати»?

— Це та дискусiя, яка переходить у виховання. От вiн i каже: «Валерiю Юрiйовичу, це ж ви страшнi такi нацiоналiсти». I каже так, наче ми з сокирами ходимо й рубаємо всiх. Я йому: «Ви нiколи не бачили, як iде наша рухiвська колона? На мiтинг, з прапорами». «Нi, не довелося». Кажу, ви прийдiть подивитися. У мене по центру йде Тарас, українець, у вишиванцi, з синьо-жовтим прапором. Справа йде Степан, чорношкiрий хлопець, який мешкав тут у родичів, вивчив українську мову. Зліва — єврей Аркадiй Нотарiус.

У технiкумi у мене була велика підтримка серед студентів. Був осередок «Просвiти», туристи, з якими ми разом ходили в походи. Коли якось керiвництво технiкуму спробувало на мене тиснути, я сказав: «Знаєте, я зараз оголошу голодування, отут сяду, i через двi години технiкум застрайкує. I побачимо, як ви себе вестимете i чи будете ви тодi взагалi керiвництвом?» Тому ми порозумiлися. У нас було таке мирне спiвiснування. Хоча впевнений, що директору технiкуму з обкому надзвонювали, але вiдвертого тиску на мене не було. У деяких органiзацiях такий тиск на рухiвцiв був, аж до звiльнення з роботи.

— Туризм у Вас якось поєднувався з полiтикою?

— Одразу скажу, що потяг до мандрiв у мене в кровi. На Черкащинi, коли я ще хлоп’яком їздив у батькове село, моя бабуся розказувала, що у нас у роду нiколи не було крiпакiв, хоча частина села була закрiпачена. Мабуть, вiд предкiв-козакiв оцей потяг до мандрiв. Байдарки, гори, велосипед, лижнi походи — все це було, i немало. Походи, безперечно, гуртували. Коли з хлопцями, студентами, сидиш бiля вогнища, їси кашу з одного казанка, то говориш їм i про свої погляди. Ненав’язливо, але воно потрапляло на хороший ґрунт.

Ранiше за кожним навчальним закладом, за установами були закрiпленi працiвники КДБ. I от якось пiдходить до мене мiй студент i каже тихенько так, що його запросив на бесiду такий працiвник КДБ. I запитав, що я говорив студентам у походах про академiка Сахарова i таке iнше. А студент вiдповiдає, що Валерiй Юрiйович говорив з ними лише про навчання. Хоча я дiйсно розказував туристам чимало такого полiтичного. Тобто не здавали мене студенти.

— Для Вас та й усiх нас особливо пам’ятнi першi демократичнi альтернативнi вибори до Верховної Ради України, якi були весною 1990 року. Ще при СРСР, але вже на фiнiшi iмперiї.

— Дуже складна була виборча кампанiя. Обком Компартiї (i це менi пiзнiше розповiли його працiвники) за мною закрiпив одного з секретарiв обкому, якому чітко поставили завдання: не пропустити мене в парламент. Другий кандидат вiд демократичних сил у Чернiговi — Тетяна Яхєєва — була полiтиком загальнодемократичного напряму. А от я чiтко представляв полiтичну силу Народний Рух України. Розробили цiлу схему боротьби зi мною на виборах. Насамперед у Новозаводському окрузi Чернiгова, де я балотувався, був висунутий 21 кандидат. З них одразу кiлька — головнi лiкарi обласних лiкарень. Вважалося, що вони вiдтягнуть значну частину голосiв на себе. Так i сталося, бо довелося проводити другий тур. Хоч я i виграв у суперника, що зайняв друге мiсце, майже 12 тисяч голосiв, але набрати 50% плюс один голос не вдалося. А саме цього тодi вимагав закон, щоб перемогти.

— Цим основним суперником у Вас був не абихто, а директор промислового гiганта «Хiмволокно».

— Так, Анатолiй Лисенко. I ось другий тур. У ньому була вже просто вiдверта фальсифiкацiя. На жаль, ми не мали можливостi все проконтролювати. Менi повiдомляли люди з виборчих дiльниць, як пачками кидали бюлетенi за мого суперника. Пригадую, що на кожну мою зустрiч з виборцями спецiально приходив хтось iз працiвникiв обкому партiї з єдиною метою — поставити якiсь провокативнi запитання. Постiйно зривалися нашi агiтацiйнi листiвки. I при всьому тому я програв супернику лише з тисячу голосiв.

А в обласну раду тодi по деяких округах вибори не вiдбулися i пройшли повторнi. Я вирiшив також балотуватися в облраду. Обком компартiї не мiг придумати нiчого iншого, як поставити менi в суперники тут, у Чернiговi, батюшку з Троїцького собору. Пiшла рiзна агiтацiя проти мене з боку церковникiв Московського патрiархату, наприклад, називали мене безбожником. Я мусив нагадувати виборцям, що я людина хрещена, вiруюча. Бiльше того, мiй дiд був сiльським священиком.

— I ось 1991 рiк — проголошення незалежностi, затвердження на Всенародному референдумi.

— Тодi на референдумi структури Руху провели величезну роботу. Ми поширили величезну кiлькiсть агiтацiйного матерiалу; приймали людей iз Захiдної України, якi прибули допомогти в агiтацiї за незалежнiсть, органiзовували цим людям зустрiчi в районах.

— Дехто твердить, що успiх референдуму — це, мовляв, мало не повнiстю заслуга комунiстiв, якi з тих чи iнших мiркувань вирiшили пiдтримати незалежнiсть.

— Одне можу сказати: вже не було такого вiдвертого протистояння влади i Руху. Але щоб якесь сприяння в тому ж референдумi, такого теж не було. Колосальну роботу по референдуму провели саме нацiонально-демократичнi сили.

— На жаль, на президентських виборах, що пройшли в один день з референдумом, нацiонально-демократичнi сили програли.

— I вважаю, через те, що не змогли визначитися з єдиним спiльним кандидатом. Але потiм був цiкавий момент. Новий Президент Леонiд Кравчук вже не мiг спиратися лише на свою колишню компартiйну номенклатуру. Тому шукав контактiв i пiдтримки з новою найбiльшою полiтичною силою — Рухом. I це з його iнiцiативи було введено в новi обласнi державнi адмiнiстрацiї (спершу це був iнститут представника Президента в областi) посади заступникiв голiв з гуманiтарних питань, на яких було покладено обов’язок вести iдеологiчну роботу. Чимало моїх колег-рухiвцiв, як i я, обiйняли такi посади. Сфери, якi були менi пiдпорядкованi, — освiта, культура, релiгiйнi питання, молодь i спорт — тiєю чи iншою мiрою були пов’язанi з iдеологiчною роботою. Я працював на цiй посадi два з половиною роки.

— Досi тривають дискусiї: чи тодi, на початку незалежностi, Рух не дуже пiдтримав Кравчука, чи, може, й вiн не дуже прагнув спиратися на Рух i загалом нацiонально-демократичнi сили?

— Мабуть, i не могла скластися така спiвпраця. На ключових посадах в Адмiнiстрацiї Президента опинилися люди, якi свого часу працювали з Кравчуком у ЦК партiї. В областях ми займалися iдеологiєю, але суттєвi важелi матерiального впливу не були в руках Руху. Час розсудить, що ми змогли, що не змогли зробити у владi. Але тоді ми, демократи, прийшли до влади на Чернiгiвщинi досить непоганою командою.

— Давайте згадаємо цих людей, якi були першими.

— Сергiй Соломаха працював начальником обласного управлiння молодi та спорту. Заступником у нього був колишнiй керiвник «Меморiалу» Вiталiй Розстальний. Лариса Куровська працювала заступником начальника облуправлiння культури. Василь Чепурний — керiвник прес-служби обласної державної адмiнiстрацiї. Юрiй Соболь, Анатолiй Бабкiн, нашi активiсти, також працювали на солiдних посадах у структурi обласної влади. Цi та нашi люди пiшли у владу i робили немало.

У нас не вистачало людей, належним чином пiдготовлених. Були патрiоти, люди енергiйнi, але, як кажуть, з вулицi, з мiтингiв, i вони не мали досвiду державної роботи. Але тих, хто прийшов у владу, вважаю, зi своїми обов’язками справилися.

— Можете порiвняти демократичне середовище нинiшнє i тодiшнє, 90-их рокiв?

— Усе-таки тодi було менше полiтичних кон’юнктурникiв. Бiльше було людей, вiдданих iдеї, а не тих, що йдуть за посадами, благами. Втiм, це буває при всiх революцiях: спершу йдуть iдеалiсти, а потiм — тi, хто хоче щось мати вiд революцiї. Невипадково почали множитися рiзнi полiтичнi партiї, на базi й iдеях того ж таки Руху. Невипадково — численнi розколи i в Русi, i в iнших партiях.

— Фiнiш епохи Кучми, Помаранчева революцiя, те, що було далi?

— А далi ви бачите, яке сьогоднi розчарування у людей тим, що відбувається в державi. Є навiть загроза втрати держави. I от уявiть, як менi i моїм побратимам, котрі це все починали, пройшли через усi труднощi, погрози, загрозу життю, все це спостерігати. Боляче, що після 21 року незалежностi все бiльшає прiрва мiж так званою полiтичною елiтою i народом. Знаєте, бiльшiсть громадян України так далекi вiд отої полiтичної колотнечi, що дiється там, нагорi. А те все дуже далеке вiд українського громадянина. На жаль, цей пересічний українець для багатьох полiтикiв — бiомаса, якою можна манiпулювати.

— То як бути далi? У тому числi ветеранам нацiонально-демократичного руху, якi починали свою боротьбу рокiв чверть століття тому?

— Мої полiтичнi побратими роблять усе, щоб держава мiцнiшала, була демократичною, заможною. Ми не вiдiйшли нi на крок вiд своїх iдей, за якi боролися багато рокiв.

Бесідував Петро АНТОНЕНКО