«Ви за парламентську чи президентсько-парламентську республіку?» — головне питання сьогоднішніх дебатів та опитувань. Звучить подібно до «вас краще розстріляти чи повісити?» Вибір жорсткий: або — або. Інших варіантів для наших політиків та аналітиків не існує. Це типова ситуація для людей, що компетентні у своїй вузькій сфері, однак впритул не бачать інших можливостей. З цією проблемою зіткнувся ще Сократ у 5 ст. до н. е. Для того, щоб звільнити сучасників з рабства стереотипів, він застосовував метод діалогу. Це була свого роду інтелектуальна гра, що дозволяла розширити свідомість. Тож давайте й ми в неї пограємо. — Чи має право управляти людина, яка не відповідає за наслідки свого управління?
Ні. Така людина не має стимулів до якісного виконання управлінської функції.
— Тобто управляти має право лише та людина, яка відповідає за кінцеві результати свого управління?
Так. Це твердження підкріплене тисячолітнім колективним досвідом. Найгірша влада — це безвідповідальна влада.
— Чи можна розділити відповідальність за результати управління?
Розділити можна роботу, але не відповідальність. Бо там, де відповідає більше одного, не відповідає ніхто. Це знає кожен керівник. Навіть якщо відповідальних лише двоє, то при першому ж провалі вони «показуватимуть пальцем» один на одного. Винуватого не знайдете.
— Тобто відповідальність може бути лише персональною?
Так. Причому чим більші можливості відповідальної особи, тим більшими мають бути винагорода та покарання.
— Чи здійснює управління нинішня Верховна Рада?
Безумовно, адже вона приймає закони, обов’язкові до виконання всіма громадянами.
— Чи народні депутати несуть персональну відповідальність за результати свого управління, тобто за стан справ у державі?
Ні! Вони не можуть відповідати за кінцевий результат, адже по кожному окремому закону одні з них голосують «за», а інші «проти». Кінцевий же результат залежить від усього законодавчого поля, тому на практиці неможливо надійно виявити погані закони та їхніх авторів.
— Якщо Верховна Рада не відповідає за свої рішення, то чи може вона бути законодавчим органом?
В жодному разі! Вона може бути лише дорадчим представницьким органом — Вищою Стратегічною Радою, що готує законопроекти в рамках національної стратегії.
— Здійснювати відповідальне управління може лише одна відповідальна особа?
Так! На всіх рівнях державного управління чи самоврядування має бути лише одна особа, що персонально відповідає за стан справ у своєму просторі відповідальності. Бригадир відповідає за управління своєю бригадою, міський голова — за управління містом, Гетьман (відповідальний президент) — за управління державою.
— Але ж це означає поєднання в руках Гетьмана законодавчої і виконавчої влади?
Це обов’язкова умова відповідального управління. Адже якщо один приймає закони, а другий їх виконує, то при провалі важко встановити, в чому його причина — в поганих законах чи поганих виконавцях.
— А чи спроможна та ж сама особа одночасно і видавати закони, і забезпечувати їх виконання?
Може, якщо для цього в неї є дорадчі та виконавчі структури. Відповідальний керівник забезпечує цілісність управління, узгоджує розробку рішень та їх виконання.
— Але чи може Гетьман одноособово керувати цілою державою?
Керує ж Білл Ґейтс своєю глобальною корпорацією, і доволі успішно!
— Хіба можна порівняти складність управління державою і корпорацією?
За рівнем складності це порівняні величини. Наприклад, доход державного бюджету України в 2006 році становив 20,7 млрд. доларів США. В цей же рік доход компанії Майкрософт становив 44,28 млрд. доларів США, тобто був удвічі більшим.
— Чи можна методи корпоративного управління застосувати для державного управління?
Так, адже подібність між управлінськими структурами держави і корпорації очевидна. В обох випадках загальними зборами приймається Конституція держави або Статут корпорації, обираються Парламент або Наглядова рада, голова виконавчого органу Президент або Директор, затверджується річний бюджет.
— А що говорить наука про подібність демократичних держав і сучасних корпорацій?
Відомий російський вчений Владислав Інозємцев акцентує увагу на трьох аспектах подібності: «По-перше, це організація. Як сучасна цивілізована держава, так й успішна бізнес-структура в переважній більшості випадків організовані демократично. У першому випадку громадяни через своїх обраних представників, а в другому — акціонери компанії володіють як правами, так і можливостями зміщати політиків і менеджерів у ситуаціях, коли помилковість курсу не викликає сумніву в більшості тих, що допущені до участі в його виробленні...
По-друге, це критерій успішності. В обох випадках таким виступає ефективність задоволення запитів громадян або очікувань власників. Єдиною відмінністю держави від корпорації тут виступає те, що в першому випадку йдеться не тільки про матеріальний добробут, але й суспільні послуги, а також забезпечення безпеки; корпорація ж «в ідеалі» прагне винятково до реалізації матеріальних завдань. Насправді ж розходження не так великі: і держави далеко не завжди успішні в вирішенні проблем, що стосується суспільства в цілому; і корпорації доволі часто перетворюються у свого роду соціалізовані співтовариства, стурбовані набагато ширшим колом проблем.
По-третє, це безпосередня мета. В обох випадках нею є забезпечення конкурентоздатності, тобто збереження чи зміцнення своїх позицій — або в глобальному політичному чи економічному вимірі, або на тому чи іншому ринку. Умовою конкурентоздатності залишається розвиток швидшими ніж середні темпами» («Власть как бизнес», 2005).
— Але ж Гетьман має значно більшу відповідальність, чим голова корпорації.
Так, адже за досягнуті результати Гетьман відповідає не лише своїм майном, але й своєю свободою. У договорі з народом він може ще більше посилити свою відповідальність, додавши також своє життя. Це надасть йому більшої легітимності, а його влада набуде ознак сакральності. Такі речі неможливі в бізнесовій корпорації, оскільки ще ніхто з вищого керівництва не прагнув пожертвувати своїм життям заради корпоративного бізнесу.
— Чи захочуть кандидати на посаду Гетьмана нести таку високу відповідальність?
У своїх передвиборчих програмах вони самі формулюють сукупність планових показників, критерії їх досягнення, винагороду за успішну роботу і санкції за невиконання обіцянок. Після обрання кандидата Гетьманом ця програма автоматично перетворюється на юридичний документ — договір Гетьмана з народом.
— Як народ контролюватиме Гетьмана?
Для цього обираються ще дві гілки влади — Вища Стратегічна Рада і Конституційний Аудитор. Рада готує законопроекти, погоджуючи інтереси територіальних, професійних та інших громад. Всенародно обраний Аудитор контролює дотримання Конституції та персонального договору Гетьмана з народом. Якщо одна гілка влади не задоволена роботою іншої, то вона може звернутися до народу з пропозицією щодо переобрання цієї гілки. Якщо ж народ не підтримає таку ініціативу на референдумі, то переобирається сама гілка-ініціатор. Все просто і логічно.
— Дехто для вдосконалення управління пропонує двопалатний парламент.
Та хоч трипалатний. Яка різниця, якщо нардепи не несуть відповідальності за свої рішення. Будь-який виборний колективний орган може виконувати лише суто дорадчу функцію. Навіть ініціатива Ради щодо імпічменту Гетьмана — це лише порада, яку вона може дати народу.
— Все одно гетьманська модель доволі незвична…
Це результат багаторічної антидемократичної пропаганди та неймовірно спотвореного інформаційного простору. За цією «незвичною» моделлю десятки років працюють найуспішніші глобальні корпорації. Вона відповідає українській традиції та управлінській науці, до того ж офіційно рекомендована «Принципами корпоративного управління», що затверджені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в 2003 році. Застосування гетьмансько-корпоративної моделі дозволить перетворити нинішній корупційний гадючник на чесну й ефективну державу.
http://observer.sd.org.ua/news.php?id=14348
