Початок » 2021»Березень»1 » 1 березня - День вшанування жертв Корюківської трагедії, замовчуваної комуністичним режимом
1 березня - День вшанування жертв Корюківської трагедії, замовчуваної комуністичним режимом
13:05
“Радянська влада не церемонилася з жодними проявами навіть не націоналізму, а локального патріотизму. Крім українців від репресій страждали і кримські татари, і чеченці, і інші дрібні народи та великі нації. Але про це не можна було говорити. Тому і про Корюківку промовчали. Лише за тридцять із лишком років у Москві дали відмашку поставити в райцентрі пам’ятник з приписом «на честь героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам». Але всієї правди українцям все одно не розповіли.”
https://beztabu.net/novini_t4952
1 березня, вшануймо пам”ять земляків і родичів моїх, розстріляних і спалених 1-2 березня 1943 року під час наймасштабнішої каральної акції окупантів проти цивільного населення в Європі у роки Другої світової війни. Містечко було спалено, а більше 7 тисяч мешканців розстріляно і спалено. На Нюрнберзькому процесі розглядався епізод Корюківської трагедії.
І тільки в СРСР довгі роки про це не можна було говорити. (Хто не знає, я дам в коментарях посилання). Як не можна було говорити про трагедію Бабиного Яру, про сотні спалених українських сіл.
А декілька днів тому виповнилося 100 років з дня народження моєї мами Костюк Галини Юхимівни, завдяки багаторічним зусиллям якої була пробита стіна мовчання навколо Корюківської трагедії.
Корінна корюківчанка, після війни майже 30 років була директором школи № 1, вже на пенсії добилася створення історичного музею у місті, збираючи для нього експонати і свідчення.
З початку 60-х років, вважаючи несправедливим замовчування трагедії цілого міста, почала на своєму рівні пробивати це мовчання. Я думаю, вона не до кінця усвідомлювала, з якою страшною машиною замовчування і перекручування української історії на державному рівні СРСР (він же Московія, Російська імперія, нині РФ — позиція незмінна) їй доведеться мати справу.
Вона започаткувала регулярні виступи очевидців Корюківської трагедії перед школярами школи № 1, багато років писала статті в районну газету про земляків, які пережили чи не пережили цю трагедію, про саму Корюківську трагедію.
На початку 70-х років вдалося добитися вшанування пам”яті загиблих вже на рівні міста. На місці ресторану, де загинуло близько 500 чоловік, був встановлений пам”ятний знак і щороку біля нього збиралися містяни на мітинг пам”яті.
В цей час вона налагодила зв”язки з журналістами обласної газети “Деснянська правда” Борисом Наріжним, Лесем Мазуром, Кузьмою Журбою, надавала їм матеріали, організовувала зустрічі з очевидцями. Почали з”являтися статті в обласній газеті. Дуже важко йшов цей процес, цензуру ніхто не відміняв.
Безліч зустрічей з керівництвом міста, району, області переконали в тому, що блокування поширення інформації про Корюківську трагедію відбувається на більш високому рівні.
За декілька років переписки, лобіювання через наближених людей, особистих зустрічей вдалося досягти відносного нейтралітету О. Федорова щодо Корюківської трагедії, для якого будь-яка згадка про неї була дуже незручною.
Максимум чого тоді досягли — це видання книжки Б. Наріжного “Горобинова заграва” і встановлення пам”ятника жертвам трагедії, де навіть напису про саму трагедію нема.
Безумовно, у цей процес відновлення пам”яті було нею залучено багато людей, але мотором його була саме вона. Це все 1977 рік.
У тому ж році закрили школу, де вона була директором, а її відправлено на пенсію. Багато років, з невеликими перервами, і зараз будівля школи стоїть пусткою, як пам”ятник помсти совєцької системи людині за отой “локальний” український патріотизм.
Вже на пенсії мама пішла працювати у Товариство охорони пам”ятників і доклала зусиль до створення Корюківського історичного музею. Я вдячна нинішньому колективу музею, що вони продовжують її роботу.
Скільки я себе пам”ятаю, її життя було боротьбою, доланням утисків і подвижницькою працею.
Двадцять років минуло, як моя мама відійшла в інший світ, проте спроби тихо і підло розправлятися з нею, вже мертвою, тривають — від багаторічного замовчування вже її імені до рейдерського захоплення належного колись їй майна, щоб стерти навіть місце, де вона жила.
Ота мордорська система ще жива на нашій землі. Вона знищує все живе і добре, щоб не було кому казати про її злочини, про ріки пролитої крові, про історію — трагічну і героїчну, щоб росли, як трава, покоління без пам”яті, гідності, якими легко маніпулювати і тримати в рабському стані.
1 березня 2021 року
Тетяна Яхеєва, народний депутат України Першого демократичного скликання, Деснянський виборчий округ № 438 (м.Чернігів)
