Один з головних спірних моментів пов`язаний з тим, що злочинців судили за міжнародними законами, прийнятими вже після того, як вони вчинили свої злочини, і судили їх колишні противники у війні. Це й зрозуміло: адже німецька юстиція не могла судити керівників нацистської тоталітарної держави, оскільки свого часу була її слухняним додатком. А після капітуляції німецька держава надовго зникла з мапи Європи. Отже – міжнародний трибунал...

Кажуть, що Нюрнберзький процес був судом переможців, бо трибунал сформували виключно з представників антигітлерівської коаліції. Отже, сторони у процесі не були рівними. Підсудні та їхні захисники були обмежені у доступі до документів Рейху, захоплених союзниками, перш за все, американцями. Та ця обставина не перевершує тих показань, які були оприлюднені під час процесу і які свідчать про антилюдські розпорядження керівників Рейху та про слухняне виконання цих розпоряджень керівниками всіх рівнів нацистської держави.

Але у супротивників Нюрнберга є й більш вагомі аргументи. Так, у міжнародному праві здавна діяв принцип: якщо одна зі сторін здійснювала під час війни ті чи інші протиправні акції, вона не має права інкримінувати аналогічні дії своїм супротивникам. Між тим до антигітлерівської коаліції, крім західних демократій, входив Радянський Союз – не менш тоталітарна держава, аніж нацистська Німеччина. А в Радянському Союзі був принаймні один доведений випадок геноциду (до речі, він розглядався під час Нюрнберзького процесу): знищення в Катині та інших місцях близько 22 тисяч польських військових та цивільних полонених у квітні – травні 1940 року за рішенням радянського політичного керівництва. До речі, ще в квітні 1943 року, коли німці розрили катинські могили, британці та американці вже не мали сумніву в тому, що розстріл – справа СРСР. Про це свідчить запис у щоденнику британського статс-секретаря Олександра Кадогана: „Якби уявити собі на мить, що в 1940 році в руках росіян опинилися не поляки, а ми, то навряд чи така Катинь додала б ввічливості у нашому до них ставленні... Все це у вищій мірі огидно. Як тільки можуть поляки хоча б просто бути сусідами з росіянами, і як можемо ми самі, дивлячись на все це крізь пальці, наче нічого й не було, обговорювати з росіянами питання про покарання німецьких військових злочинців?” У Нюрнбергу непричетність до катинської трагедії німців було доведено. Але трибунал відмовився розслідувати цей епізод – на тій підставі, що розслідує лише злочини нацистів. Не хотілося союзникам ставити Москву у безвихідне становище, до того ж не було в них бажання самим виглядати непристойно – адже тоді б виходило, що вони мали дружні стосунки з людиною, яка нічим не краща за Гітлера.

Не визнав трибунал свідоцькими показаннями й фотокопії секретних радянсько-німецьких протоколів про розподіл сфер впливу у Східній Європі, що їх було надано адвокатом Гесса. В іншому випадку виходило б, що Сталін проводив таку саму завойовницьку політику, як і Гітлер з поплічниками, котрих судили у Нюрнберзі, а отже, сприяв разом з фюрером розв`язанню Другої світової війни.

Якщо говорити про військовополонених – то їх так само безжально розстрілювали в СРСР і так само погано годували, як і радянських військовополонених у німецьких таборах. До речі, з більш ніж 90 тисяч військовополонених з армії Паулюса під Сталінградом вижили лише шість тисяч. А член військової ради Брянського фронту Пантелеймон Пономаренко наприкінці березня 1942 року доповідав Сталіну: „Звісно, здаватися будуть мало, якщо... будемо розстрілювати полонених на очах у німців (під Холмом перебили групу, яка йшла з міста до інших частин з піднятими руками)”.

Далеко не бездоганними були на процесі й радянські суддя та обвинувач. Член трибуналу Іона Нікітченко був заступником голови Військової колегії Верховного суду СРСР. І штампував своїм підписом смертні вироки „ворогам народу” під час репресій 1936 – 1938 років. Він, до речі, відправив на смерть Камєнєва і Зінов`єва. А головний обвинувач від СРСР Роман Руденко навряд чи був би ним, аби у Нюрнберзі було відомо про його дії під час репресій 1937 – 1938 років. Адже у вересні 1937 року, коли його призначили прокурором Донецької області, однією з перших його справ була справа „троцкістсько-бухарінської фашистської банди” у Тельманівському районі, де мешкало багато німців. Їх звинувачували у шпигунстві, зв`язках з гестапо, зловмисництві і майже всіх розстріляли. І у 1955 – 1956 роках йому – вже у якості генерального прокурора СРСР – довелося їх реабілітувати. А тоді, у 1937 році, Руденко назвав засуджених по справі ще й агентами „ізвєрга Бухаріна” (хоча суд над ним відбувся лише у березні 1938 року). Тут, мабуть, варто ще й процитувати Герінга, який під час Нюрнберзького процесу поділився своїми враженнями з тюремним психіатром Гілбертом. „Руденко нервував більше за мене. Та він зробив помилку, дозволивши, аби я зміг вставити у свою відповідь слова про те, що росіяни загнали до Радянського Союзу 1,680 тисяч поляків та українців. Замість того, аби зупинити мене словами „ми не збираємося вислуховувати тут ваші звинувачення”, він сказав: „Ви не маєте права наводити тут, як приклад, радянські акції”. Так і сказав – „акції”... Він же проговорився! „Акції” – це технічний термін диктаторської держави, який означає ліквідацію. Він прекрасно мене зрозумів!”

Таким чином, є всі підстави для продовження дискусій про причини та наслідки Другої світової війни. Адже від цього залежатиме й більш глибоке розуміння того, що відбувалося у нас, в Україні, під час „побудови соціалістичної всенародної держави”. На жаль, на цьому шляху ще дуже багато перешкод. Адже російською мовою з Нюрнберзького процесу видано лише близько чверті всіх матеріалів. А англійською мовою повне зібрання матеріалів процесу становить 42 томи (22 томи стенограм і 20 – документів). Що вже говорити про українську?

І наостанок. Не хочу, аби хтось міг закинути автору намагання переглянути саму суть Нюрнберга. Бо вона залишиться незмінною: тоталітарні держави, якою була у 30 – 40 роки минулого століття Німеччина, становлять страшну загрозу мирному існуванню людства на планеті. І тому не мають права на існування. Хотілося б лише дещо уточнити. І, перш за все, – чи мала право на існування така антилюдська держава, як СРСР? Ця держава разом з союзниками по антигітлерівській коаліції виграла війну, поклавши заради свого існування та добробуту номенклатурного керівництва мільйони наших співвітчизників. СРСР розвалився – не витримав іспиту часом. Але загроза існування подібних держав не зникла. І це, перш за все, існування антилюдських ідеологій радянського зразка, коли за абстрактною загальною користю „людей праці” не бачили геноциду цілих народів. У списку тих, хто найбільше постраждав від радянського терору, українці займають далеко не останнє місце...

Автор: Костянтин Паришкура
Джерело: „Молодь України”