Україна з моменту проголошення незалежності постійно перебуває у подоланні стереотипів. Ми вже майже навчилися розрізняти «руську» і «російську» складові нашої історії; домоглися майже загальновизнаного (окрім колишнього «старшого брата») вживання словосполучення «в Україні», однак досі вагаємося з визначенням місцезнаходження власної країни на мапі Європи, продовжуючи жити самі комуністичним минулим і не спонукаючи до змін інших. І політики, і журналісти, і, найприкріше, науковці продовжують вживати термін 2-ої половини ХХ ст., коли Європа була примусово розділена на Західну і Східну. Єдиною підставою для такого поділу була ідеологія: захід – вільний розвиток людини в умовах демократії; схід – комуністична диктатура на чолі з Москвою і її цілковите свавілля в межах залізної завіси. Саме тому європейські народи, які в 90-х роках ХХ ст. відновили свою незалежність, нині ідентифікують себе по-іншому. Ця іншість проявляється у переплетінні важливих шляхів, історичних кордонів, релігій, мов, культур, одне слово – у центральності розташування. Підстав для цього більше ніж достатньо. Спробуємо перелічити основні: – на території України - с.Ділове Рахівського району Закарпатської області - знаходиться розрахований австро-угорськими вченими центр Європи (за іншими варіантами розрахунків центри Європи є також в Білорусі та Литві); – географічно Європу поділяють на Західну, Центральну і Східну (європейська частина Росії аж до Уралу). Пов’язувати свою долю із нестабільним і часто ворожим до українців сходом абсолютно недоречно; – геополітично реґіон завжди був ареною зазіхань потужних сусідів, або межею їх володінь. Саме тому ні серби, ні болгари, ані поляки тощо не ідентифікують себе як суто морські (атлантистські) або континентальні (євразійські) народи. Свого часу в німецькій геополітиці існував призабутий нині термін «Mittel Europa», який поєднував між собою всі народи, що проживали від Австрії та Німеччини на заході, до Прибалтики та України на Сході. Цим народам на відміну від Росії не потрібно заради збереження імперії вигадувати особливий – євразійський шлях, оскільки вони – європейці за суттю; – культурно, навіть беручи до уваги, що реґіон не є суто слов’янським, народи цієї частини Європи дуже близькі між собою у своєму світосприйнятті, адже важко говорити про суто український Львів, польський Краків, чеську Прагу, литовський Вільнюс або албанську Пріштіну; – у політико-географічному розвитку на нинішньому етапі Україна більшою мірою подібна до Румунії, Хорватії, Польщі, Болгарії, які розвиваються в демократичному напрямі, ніж до путінської Росії. Загалом уся сукупність політичних, фізико- та економіко-географічних передумов говорить на користь місцезнаходження України в колі 18 інших центральноєвропейських держав. Чим швидше відбудеться усвідомлення центральноєвропейськості (особливо жителями східних та південних областей), тим швидше ми позбудемося комплексу меншовартості, який так намагаються зберегти в нас сусіди зі сходу. А постійне наголошення на власній приналежності до Центральної Європи створить базис для найшвидшого ототожнення нас з єдиною Європою в рамках НАТО та ЄС.
Автор: Валентин Стафійчук, кандидат географічних наук
