Справедливим буде скасування не лише депутатської недоторканності, а й немислимих привілеїв, що нині мають «слуги народу» Ні, як би там не голосили опозиційні політики, але економічне зростання в Україні та мудре державне керівництво східної партії влади дали змогу побудувати в країні суспільство справжнього благоденства – щоправда, не для всіх, а лише для білокістної провладної верхівки... Днями українське електронне видання «Економічєская правда» оприлюднило насправді жахливі дані: виявляється, цього року на утримання кожного народного депутата України Держбюджет країни витратив 1,6 млн грн. Тобто щомісяця український народ безвідмовно викладав кожному своєму «обранцеві» з власної кишені близько 228 тис. грн на зарплату, надбавки та премії, на виступи у ЗМІ, на безоплатний проїзд, на телефонний зв’язок, на утримання доброго кабінету, на відрядження помічників-консультантів, на страхування, на лікування у Четвертому управлінні, на відпочинок у південних краях тощо... Не забуваймо, що мало хто з нардепів не має власного бізнесу, який нині розглядається мало не як додаток до депутатської картки. Тобто з бідністю в українському парламенті, дякувати Богові, покінчено. І, як бачимо, добра загалом задумка забезпечити законодавців усім необхідним, аби не спокушалися клятими хабарами, в українських умовах не спрацювала: більшість із них охоче бере, перебігає з партії до партії, з фракції до фракції, зраджуючи власних виборців і фактично весь народ. Мабуть, любов цих людей до хрустких купюр не вбити й мільйонними зарплатами... А ще б не забути численних колишніх нардепів, чиновників, офіцерів окупаційної армії та всіляких гебістів-чекістів, яких народ чомусь змушений довіку годувати добрячими пенсіями – за всі свої образи, кривди та болі... Кожен чиновник і депутат нібито волею народу отримує чудову можливість «поправити» свій фінансовий стан з вигодою для себе, своїх дітей, онуків і правнуків. А що подолати цю величезну спокусу здатні хіба одиниці, то й тяжкі наслідки цих «поправин» відгукуватимуться Україні ще довго. Лихо в тому, що, складаючи присягу народного депутата або держслужбовця, ці грошолюбці досі не усвідомлюють, що український народ лише НАЙМАЄ їх на певну роботу і, як будь-який господар, колись спитає цих політичних заробітчан за зроблене. А українська реальність наразі свідчить саме про неефективність вкладання народом коштів у своїх владних найманців. Журналістські стежки днями привели мене до славного полкового міста Прилуки, до хати звичайного українського пенсіонера Василя Пивовара, який усе довге трудове життя не цурався жодної праці – хоч і заробив від держави Україна мізерну, як на сьогодні, пенсію. Два роки тому сімейне лихо – під час пожежі тяжко обгоріла шестирічна онука, а її батько сім’ю покинув – змусило його приєднатися до мільйонної столичної армії заробітчан з реґіонів, бо ж у самих Прилуках на зарплату більше 350 грн годі й сподіватися. 62-річний чоловік наймався чорноробом на київських будовах, ночував на вокзалі, гнаний столичною міліцією, наче волоцюга, а потім у тому самому котеджі, що зводив з товаришами під Києвом для «господарів життя» (каже: «бувало, вночі на бетоні так закоцюбнемо, що спати не можна, лише вдень роботою й відігріваємося»), – і зрештою, впав з висоти на будівництві й зламав хребта... «Але я витягнув дитинку з домовини, – хвалиться прикутий нині до ліжка будівельник, – бо ж без моїх зароблених 700-1000 грн на місяць лікарі просто покидали її здихати. Дитя витримало 22 операції, а вже на ліки скільки грошей пішло – й не злічити...» Старий робітник ще мріє працювати, але – хоч на лікування після тяжкої травми потрібна яка лиш двадцята частина доходу пересічного «кнопкодава», – нема ж де її взяти... Нема й грошей у бюджетах Києва та Харкова, щоб подолати раптовий «демографічний вибух» серед міських пацюків – у столиці вони розмножилися у 1,4 разу понад санітарну норму, а в місті Сковороди – аж у 7,5 разу! Немає коштів у місцевих бюджетах, щоб розв’язати проблему побутового сміття, під горами якого задихаються не лише столиця та інші великі міста, а вже й райцентри України. Катма грошей у Львові позбутися смороду каналізаційних стоків, який перетворює місто-перлину світової архітектури на середньовічний караван-сарай. Немає коштів у великої приморської Одеси й малого подільського Полонного реанімувати власні каналізаційні колектори, щоб припинити скидати фекалії, відповідно, до Чорного моря та до річечки Хомори... Немає грошей, щоб забезпечити усім українським містам цілодобове постачання холодної та гарячої води. Україна, за словами Президента Віктора Ющенка, стоїть на порозі епідемії туберкульозу – а відвернути цю біду грошей у нації немає. Стан більшості українських доріг (не на Одесу й, звісно ж, не на Москву) перетворює кожну поїздку на тяжку муку – а на шляхи європейського рівня в нас грошей немає. Аварії на українських залізницях стають ганебною буденністю – а на оновлення колій та рухомого складу коштів, кажуть, немає. Україна здатна не лише забезпечити себе власними нафтою й газом, а ще й експортувати їх – проте на освоєння багатющих покладів вуглеводнів на українському суходолі та морському шельфі грошей катма. Приборкання шахтного метану дало б змогу зберегти тисячі шахтарських життів і подарувати країні потужне енергетичне джерело – та й на це грошей знову немає. Немає грошей на збереження десятків культурних пам’яток в усій країні, на підтримку упослідженої української книги, на створення гідного української нації війська... Немає. Все пішло на забезпечення «дольче віта» для владної «еліти»?
