Перед кожними виборами наші українофоби витягають на світ Божий засмальцьоване й притрушене пилом гасло про «прітєснєнія» в Україні російської мови та про необхідність вивищення її до рангу державної. Ось навіть і прем’єр-міністр днями заявив, що в Україні, як у європейській країні, має бути дві державні мови... Авторові не йдеться тут про моральні аспекти державного звеличення в Україні мови окупаційної армії, про загальну безглуздість таких планів у країні, де російська й досі виступає панівною для значної частини населення, про шкідливість таких намірів для української культури та самовідчуття нації, про політичне підґрунтя «рускоязичних» плачів. Але варто подивитися на економічний бік справи – що може коштувати Україні «удержавлення» рідної мови азарових. Бо ініціатори запровадження «двомовності», здається, погано уявляють це собі. Або ж, навпаки, – уявляють та воліють не фокусувати на цьому увагу громадськості. Насамперед українцям довелося б витратитися на заміну всієї системи діловодства та службової документації під іншу мову – а це кошти чималі. Потребували б заміни чи дублювання всі таблички з назвами вулиць, установ, підприємств тощо. Довелося б друкувати нові форми усієї бланкової продукції – а тиражі ж тут багатомільйонні. Окрема стаття витрат – транспорт: знову таблички, оголошення, бланки тощо, а ще й безліч квитків. Те саме – сфера державного управління від парламенту й уряду до останньої сільради: знову бланки, посвідчення, таблички, оголошення... Те саме – соціальне забезпечення, охорона здоров’я. А Збройні сили? Ще не вповні проведено їх українізацію – а тепер що, назад?! А виробнича документація?... Довелося б також в усіх школах вводити новий предмет. А відповідно, й готувати в університетах учителів для його викладання, і розробляти та друкувати підручники та методичну літературу. При цьому довелося б починати майже з нуля, бо останнім часом «вєлікій і могучій» – як в Україні, так ще більшою мірою і в Росії – виявився ґрунтовно засміченим американізмами, вульгаризмами, а то й просто банальним російським матом. Варто лиш послухати безграмотну «російську» мову її малоросійських адептів і захисників, щоб уявити собі обсяги необхідних витрат… Не кажемо вже про те, що зросійщення України відкрило б широку дорогу російському капіталові, що несе пряму загрозу економічній незалежності нашої країни. А тепер скажіть мені, читачу, – на біса все воно Україні? Чи запровадження другої державної мови є останньою нашою проблемою на шляху до повного людського щастя? Інших, мабуть, вже не залишилося? -------------------------------------------------------------------------------- Зауважмо також, що ніхто з тих політиків, які нині ридають над «лихою долею» «лєнінської» мови в Україні, не поспішатиме витягати з власної кишені грошики на її розвиток – хоча буквально всі вони люди зовсім не бідні. Тягатимуть, як і досі звикли? – з Державного та бідних місцевих бюджетів. А що спеціальних видатків на це в них не передбачено, то, мабуть, доведеться залізати до соціальних статей: фінансування культури, освіти, соціального забезпечення, розвитку територій тощо. І брати за максимумом, щоб, як заведено, ще й собі щось дісталося – аякже! Тоді вже точно можна буде забути надовго про українську книжку, кіно, радіо, телебачення й загалом про нашу мову й культуру, а також про нову лікарню чи нові тролейбуси в місті, чи просто про ремонт «вбитої» міської дороги. Читачу, вам, може, подобається така перспектива?
