Поняттям «культурний продукт» нині найчастіше оперують не культурологи чи філософи, а експерти ринку розваг Відтак визначити національну належність того чи іншого сучасного культурного продукту доволі часто буває практично неможливо; та й, зрештою, сама причетність значної частини сучасного культурного продукту до власне царини культури видається доволі сумнівною. На це є цілий вузол причин і спричинків, ключові з яких зводяться до того, що Україна є свого роду «зоною перетину» одразу кількох культурних просторів, значною мірою взаємозаперечних як ідейно, так і естетично. Наразі культурний простір України колоніальний; таким він був кілька останніх століть, і після відновлення незалежності минуло – у вимірах культури – не так багато часу, щоб можна було вести мову про подолання колоніального синдрому. Навпаки: маємо парадоксальну ситуацію, коли національний культурний продукт у країні витіснений на марґінеси і фактично лише починає знаходити перші шляхи для «завоювання» власної авдиторії, лише починає освоювати сучасні форми й методи цього «завоювання»; а домінує як у засобах масової інформації, насамперед електронних, так і в суспільній свідомості культурний продукт «метрополійний». Одначе це ще не весь парадокс: мусимо усвідомлювати, що домінантна частина цього «субпродукту» є російською лише за формою, та й то почасти, – а насправді вона залишається «есесесерною», і російська культура так само від цього потерпає. Як? З’ясуймо це на прикладах. Який, скажімо, статус такого культурного продукту, як гурт «Віаґра»? Територіально це нібито український продукт, бо ж його «батьківщиною» є українське місто Дніпропетровськ, – але кожному очевидно, що жодних українських ознак насправді цей продукт не містить. А російські? Вочевидь, лише мову – якщо, звісно, мову Еллочки Людоїдки можна назвати російською. Насправді ж це (не лише згаданий гурт, а все сміттєзвалище ТБ і шоу-бізнесу) продукт «есесесерного» варіанта глобалізації – продукт попсового сурогату культури, який власне сурогатом є будь-де. Його не «припишеш» ні до України, де територіально витворився, ні до Росії, вихолощеною мовою якої він послуговується, ні до США, де сам поп-дискурс витворювався як домінанта, ні до кого іншого – це культурний продукт віртуальної метрополії СССР. Звичайно, політична Росія прагне контролювати цей простір методами як адміністративними, так і ринковими, і почасти його таки контролює, – але насправді це не російський, а «совковий» простір, і власне культурним назвати його, відверто кажучи, доволі складно. Відтак український культурний продукт змушений конкурувати з отаким позакультурним продуктом віртуального СССР. Яким чином? Чи йому вигідніше доводити, що він «попсовіший від попси», чи, навпаки, протиставляти бездушності духовний первень? Епатувати публіку, привертаючи до себе увагу таким чином, а чи наголошувати на власній якісній новизні? За великим рахунком, український культурний продукт цієї проблеми для себе наразі не розв’язав. Є прояви і одні, й інші, подекуди навіть доволі екзотичні. Проте стратегії наразі немає. Процеси, які відбуваються з українським культурним продуктом нині, я назвав би нагромадженням критичної маси. Скажімо, у книжковій сфері, яка ще кілька років тому бачилася чи не найбільш «мертвою», критичної маси нагромадилося достатньо для того, щоб починати замислюватися над стратегією експансії. У сфері кіно, котра найдорожча і український культурний продукт у ній наразі просто відсутній, принаймні зроблено перші кроки до «українізації простору». У сфері естрадній такі кроки – принаймні на адміністративному рівні, – наскільки мені відомо, готуються. Тут нарешті починають проявлятися і перші елементи державної політики підтримки національного культурного розвою. На жаль, поки що вони не мають системного характеру, але слід сподіватися, що саме життя змусить чиновників активізовуватися – зрештою, вже плавно змушує. Одначе «втраченою» для українського культурного продукту досі залишається сфера телебачення і ЗМІ загалом – тут домінанта «совка» просто кричуща. І ситуація серйозно ускладнюється фактичним розвалом культурних інституцій поза межами великих культурних центрів – на жаль, єдиним «осередком культури» для мільйонів українців, насамперед у містечках і селах, саме і є оте «есесесерівське» телебачення, віртуальний простір мертвої країни. «Есесесеру» давно вже немає – а телебачення продовжує виховувати «сов’єцкого челав’єка»!
