Вірте чи ні – але це сталося! Тиждень тому Партія реґіонів якось так одразу, нібито вже навіть особливо й не пручаючись, погодилася прибрати із сесійної зали парламенту свої надувні «знаряддя неробства»; хутенько підтримала «компромісне формулювання» спікера Арсенія Яценюка щодо НАТО (яке, між іншим, той пропонував іще в середині січня!) й заходилася «тиснути кнопки для голосування». Ще за день до того ламалися списи, Янукович старанно «демонстрував загострення», а його «тіньовий міністр юстиції» (краще – міністр тіньової юстиції!) Лавринович заявляв про вихід янучарів зі складу конституційної ради, яка, за президентським задумом, має розробити проект нової конституції країни, – аж тут раптом буря у склянці води стихла так само знічев’я й нібито без видимих причин, як і почалася. «Компромісне формулювання» полягало в тому, що вступ України в НАТО проводитиметься «за результатами всеукраїнського референдуму». У такій редакції ця теза «компромісно формулюється» ось уже кілька років, тож ніякої «заслуги» Партії реґіонів і особисто її голови пана Януковича в «досяганні» цього днем з вогнем не знайдуть навіть її найзатятіші прихильники. Весь «компроміс» полягає винятково в тому, щоб старанно оминати згадки про ключову тезу, яка, власне, і є «каменем спотикання», – коли саме той референдум проводити. Мені, щоправда, абсолютно незрозуміла інша річ – навіщо він узагалі потрібен, той референдум?! – але це тема іншої, серйозної розмови, яка з янучарами навряд чи взагалі можлива: бо серйозно можна говорити лише із серйозними самостійними особистостями, а не з маріонетками іноземного режиму… Та біс із тим: усі й так знають, who is who! Маріонетки на те й маріонетки, що не уявляють собі самостійного мислення й гадають, що всі довкола так само залежні, як і вони. І якщо це комусь не зрозуміло, то не гріх і нагадати: свого часу, заступаючи на прем’єрську посаду, Янукович був зацікавлений у тому, щоби мати в очах Заходу вигляд бодай трішечки адекватного політика, – якщо не «сподобатися» (що навряд чи можливо), то принаймні запевнити світ, нібито з ним теж «можна мати справу», – і тоді він залюбки підписував документи, спрямовані на вступ України до Північноатлантичного Альянсу. Але тепер ілюзії стосовно того, хто такий Янукович і під чию балалайку він насправді танцює, немає вже давно ні на Заході, ні на Сході (як у геополітичному, так і у внутрішньоукраїнському вимірі). І тепер він «грає відкрито»: остаточно жертвує своїм рейтинґом задля того, щоб забезпечити інтереси своїх кремлівських хазяїв. Він тупо й бездумно паралізує на кремлівське замовлення роботу парламенту, незважаючи навіть на те, що пояснити такі дії неспроможний і своєму найвідданішому електоратові, – однак у Москві сказали «нада», і Янукович залежний настільки, що змушений відповідати «всєґда ґотов!» навіть тоді, коли це для нього самогубство. Усім було зрозуміло, що «перевертати світ із ніг на голову» і проводити якийсь референдум «уже зараз», як наполягали янучари, – елементарне безглуздя бодай тому, що ніхто нас «уже зараз» у НАТО не приймає. Ще дуже й дуже багато слід зробити для того, щоб наблизитися до стандартів життя й культури (як загальносуспільної, так і, зокрема, політичної) розвиненого світу, – і коли нас готові будуть до Альянсу нарешті запросити, аж тоді ми й маємо вирішувати, чи проводити референдум, чи голосувати в парламенті, чи ще щось. Але Росія скомандувала Януковичу, щоб той наполягав на «вже зараз», хоч би й сам на цьому «спалився», – бо російські чільники свідомі того, що з кожним роком неухильно втрачають Україну. Що далі, то покоління «радянських людей», вихованих «за соціалізму», стають усе менше впливовими в суспільстві, дедалі меншою мірою визначають громадську думку. Ясна річ, нині – тим паче, без належного роз’яснення суспільству, що таке НАТО і яка вигода Україні від вступу до нього, – вони ще спроможні «провалити питання»; але вже за кілька років це буде дуже й дуже проблематичним. Тому Кремль і розіграв тепер цю «комбінацію» в істинно каґебістському стилі – багатоходову. Гадаєте, дарма янучарське «кулькове» блокування збіглося з черговим витком російсько-українського газового протистояння? Звісно, ні! Гадаєте, «Газпром» просто так раптом відмовився від своєї звичної тактики «закручування гайок», нахабного й безцеремонного вимагання пристати на його драконівські умови, перекривання газу то на 5, то на 25, то ще на скількись там відсотків, – а тоді, мов за змахом чарівної палички, в одну мить погодився на переговори? Ясна річ, ні! І річ не лише в тому, що російські газові сховища замалі для того, щоб довго диктувати щось Україні, не згортаючи водночас видобуток. І не лише в настороженості європейців, з якою вони сприйняли «вісті з газових фронтів». Річ далеко не в останню чергу і в тому, що Кремль чудово розуміє: Україна та Грузія на найближчому саміті НАТО мали всі шанси приєднатися до Плану дій щодо членства (ПДЧ), – і це означало б остаточний вихід цих двох пострадянських країн зі сфери російського впливу. Через це у Грузії імітувалися «протести народних мас», а на Україну тиснули Януковичем («п’ятою колоною») та газом. Але тиснули не тому, що наївно сподівалися, нібито Україна та Грузія відмовляться від своїх євроатлантичних устремлінь – ні, цей тиск був спрямований не стільки безпосередньо на нас, скільки на Захід. І різкий «відступ» з боку «Газпрому», а відтак і команда Януковичу «розблоковуватися» теж були майже одночасними недарма: Захід поступився. Спершу один із НАТОвських речників заявив про те, що заявки України та Грузії про приєднання до ПДЧ розглядатися на найближчому саміті не будуть, а відтак і канцлер Німеччини Ангела Меркель, поспілкувавшись з Путіним, «раптом» вирішила, що приймати Україну та Грузію до НАТО «передчасно» – незважаючи на те, що йшлося не про прийом, а лише про ПДЧ, який неможливо виконати за рік-два… То що сказав колишній резидент КҐБ в Німеччині пан Путін колишній активістці східнонімецького аналогу компартії пані Меркель, через що вона раптом почала говорити те, чого від неї так прагнула почути Росія (хоча й мовила це, підозрюю, спеціально «переплутавши» НАТО і ПДЧ – щоби потім не доводилося червоніти)? Достеменно це навряд чи можуть знати журналісти. Але здогадуватися нікому не заборонено. І я здогадуюся: сказав про те, що коли Україна та Грузія приєднуються до ПДЧ, Росія визнає незалежність Абхазії й Південної Осетії, а можливо, й про Придністров’я «згадає»… А чого ж: Захід сам створив прецедент, визнавши без жодних на те об’єктивних підстав незалежність Косово… На жаль, наш голос у цій грі поки що не настільки вагомий, щоб заглушати істеричні погрозливі крики з північного сходу. І ми самі в цьому винні – хто ж обирав до парламенту Януковича й Симоненка з п’ятою колоною? Не Путін їх нам обирав, а ми самі – точнісінько такі самі українці, як і ті, що голосували за демократичні сили. Ясна річ, зараз вони вже нарешті – хоч і помалу – прозрівають: за даними соціологів, рейтинґ Януковича та Партії реґіонів лише за останній місяць скотився більше ніж на 10 відсотків, і котиться далі. Але все ж, усе ж… Ні, цей бій ми хоч і не виграли – але й не програли. Наразі лише кожен відступив «на заздалегідь підготовлені позиції». Але щоб вигравати наступні бої – думаймо, кого призначати полководцем. На відміну від Росії, де нового полководця призначає старий, – у нас полководців уже призначає сам народ. А це вже означає, що шанси на перемогу в нас більші!
