У політиці ж нерідко все навпаки. Далеко не завжди в ній діє команда однодумців. Часто трапляються зради. Спільний інтерес тут річ ситуативна – частіше зустрічається інтерес індивідуальний. У тій команді, з якою ти здійснюєш підйом на вершину, людина впевнена, як у самому собі. А в політиці підйом на вершину відбувається з тими, кого нав’язала доля, випадок, а нерідко й корисливий інтерес. Тому при підкоренні політичних висот так часто трапляється зрада.
У даний час Україна переживає політичну кризу, яка триває перманентно кілька років і поступово накладається на економічну та соціальну кризи. Утворюється небезпечна суміш. Політики, втративши відчуття реальності й захопившись своїми політичними змаганнями за рейтинґи та владні крісла, можуть опинитися в ситуації, коли політика буде сама по собі, а народ – сам по собі. А це може мати наслідком перетворення «вулиці» на політичного суб’єкта, який домінуватиме в ухваленні тих чи інших рішень. Такі моменти вже були в українській історії. На початку 90-х «вулиця» багато в чому диктувала поведінку політиків. Те саме було і в 2004 році. Але поки що ті події не завершувалися суцільним диктатом «вулиці», коли закон не діє. Це вже була б не демократія. Утім, нині, за умови одразу кількох криз, усе може закінчитися по іншому й з іншими наслідками.
Причиною нинішнього стану держави стало кілька чинників. 17 років в Україні не проводилися демократичні перетворення. Суть демократії, яка формально була проголошена у нас в 1991 році, полягає в тому, що створюються кращі умови для виробничої діяльності, ніж це було за тоталітарної держави. А відтак – дедалі більше людей живе краще. Однак у нашій країні 17 років під виглядом демократичних перетворень відбувалася передача державної власності в руки приватного капіталу, а влада використовувалася для збагачення. Це все призвело до нинішньої політичної кризи і нездатності політичної системи адекватно розв’язувати проблеми. Можу лише констатувати, що теперішній політикум не здатний відповідати на всі виклики, що постали разом зі світовою економічною кризою. Наші політики захоплені черговою боротьбою за владу. Нині сам по собі жоден із державних органів не здатний змінити ситуацію. Жодна посадова особа й жодна інституція не має достатньо повноважень для цього.
Політична проблема завжди має вирішуватися в політичний спосіб. Влада, яка не здатна ефективно діяти, має поступитися своїм місцем іншій. Але в умовах кризи, коли люди, які втратили робочі місця, прийдуть на голосування, щоб змінити владу, не думатимуть раціонально. Вони діятимуть емоційно. Тому говорити, що за таких умов через демократичний виборчий механізм можна поліпшити якість влади, я особисто не беруся. Інший варіант, як на мене, був би оптимальнішим – об’єднання більшості та опозиції. Так принаймні роблять розвинуті демократії. В українських політиків, на жаль, не вистачає рішучості піти на певні втрати рейтинґів задля суспільних інтересів.
Що стало причиною цьому? Україна дуже нетривалий період часу була самостійною державою. Відсутність державності не давала громадянину відчуття обов’язку перед країною, в якій він, власне, живе. У нас відсутня політична нація, що яскраво демонструє Верховна Рада. У парламенті дуже часто обстоюються інтереси, які не мають нічого спільного з інтересами нашої держави. Якщо так поводить себе орган, де (що б не казали) сконцентровано інтелект нації, то що ж можна очікувати від пересічного громадянина? Проблема в тому, що в Україні не сформована українська національна позиція, якою б керувалася влада. Крім того, у нас відсутня демократична політична культура.
Політична криза в Україні триватиме ще довго – поки не сформується національний інтерес. Він має бути вироблений не на основі інтересів політичних еліт, а на основі економічного інтересу. Що б не казали, але економіка завжди визначала політику. Також слід зазначити, що нинішня криза, окрім негативів, має ще й позитиви. Через кризові явища відбувається якісний розвиток суспільства. Гадаю, що переживши кризу, ми зможемо набагато швидше провести політичні та економічні трансформації й стати європейською державою. Але для цього всього потрібен час. Така політика, яку ми спостерігаємо нині, триватиме в Україні ще мінімум 10 років – політика невизначеності, політика боротьби за владу задля влади.
Упевнений, що наша держава витримає ці 10 років. Якщо вже витримали 17 років, то витримаємо ще 10. Витримає й українське суспільство, й українська економіка. І через років 10 в Україні обов’язково зміниться і якість влади, і якість життя.

Народне Слово