СРСР: воювали з німцями, а перемогли фашизм ! США: хрестовий похід до Європи... На початку травня 1945 року на Європейському континенті закінчилася найжахливіша в історії людства II Світова війна. Але ще до того, 25 квітня 1945 року, відбулася зустріч радянських і американських військ на річці Ельбі. Безумовно, ця подія була предтечею переможного для союзників по антигітлерівській коаліції закінчення війни. Символічно, що саме цього дня у далекому Сан-Франциско (США) відкрилася Установча конференція Організації Об'єднаних Націй (ООН), тобто "форуму націй-переможців", як писали тоді в газетах Світу. На жаль, боротьба зі спільним ворогом і зустріч союзників на Ельбі не порушили ідеологічних стереотипів, нав'язаних більшості українців "кремлівськими мрійниками", а навіть навпаки - примусили їх ще більш вороже ставитися до багатої Америки. І це закономірно. В Москві розуміли, що зустріч на Ельбі - лише перший крок на шляху деградації комуністичної тоталітарної ідеології. Тисячі радянських солдат вперше змогли побачити людей зовсім іншого ґатунку. Людей, для яких особиста свобода, права людини - не порожній звук. Стверджую це з особистого досвіду. Моєму батькові судилося, як кажуть, дійти до Берліну. А починав він цей шлях з контузії і німецького полону під Ніжином у вересні 1941 року, з двох років виживання в окупованому Чернігові та з Лоєвського плацдарму на Дніпрі у жовтні 1943 року. Тоді тільки троє з 102 чернігівців, яких не вивезли німці на роботу до Німеччини, дісталися до правого берега Дніпра. Серед них - мій батько. А далі були бої за Варшаву і Берлін, тримісячне лікування після поранень в американській окупаційній зоні та дострокова демобілізація за станом здоров'я. І якщо американські лікарі визнали батька інвалідом вже у 1945 році, то радянські - лише у 1983 році. Як кажуть, все пізнається у порівнянні. Символічно, що вирішальний удар по тоталітарній ідеології було нанесено рівно через 41 рік саме американською радіостанцією "Свобода", яка принесла в Україну правдиву звістку про Чорнобильську катастрофу. Ця трагедія стала початком відродження в Україні духу свободи. Все менше і менше учасників тих подій залишається серед нас, то ж закономірно, що на чільне місце виходять тепер вже історичні постаті, які уособлюють ці епохальні події. І якщо для жителів колишнього СРСР такою історичною постаттю, без сумніву, є маршал Жуков, якого українці пам'ятають і знають досить добре, то для наших союзників у ІІ-й Світовій війні - американців, англійців, канадців і західноевропейців - такою постаттю є американець Дуайт Ейзенхауер. Про генерала Д.Ейзенхауера, на жаль, в Україні відомо небагато. Тож спочатку нагадаю. Маршал Георгій Костянтинович Жуков (1.12.1896 - 18.06.74 рр.) - 4-разовий Герой СРСР (39, 44, 45, 56 рр.), член КПРС з 1919 р., учасник І-ї Світової і громадянської воєн, боїв на річці Ханкінгол (1939 р.), командуючий київським особливим округом; в січні-липні 1941 р. - начальник генерального штабу, командуючий резервним, Ленінградським, Західним фронтами, з серпня 1942 р. - 1-й заст. наркома оборони, 1-й заст. Верховного головнокомандуючого. В 1953-1955 рр. - 1-й заст. міністра, 1955-1957 рр. - міністр оборони СРСР. Нагороджений двома орденами "Победа". Щодо Дуайта Ейзенхауера (14.10.1890 - 28.03.1969 рр.), то на час призначення у червні 1942 року командувачем американських експедиційних військ у Європі його майже не знали ні в американській, ні в англійській арміях. Не мав він і ніякого бойового досвіду, ніколи не командував у військовий час навіть ротою. Коли генерал-майор прибув до Лондона, під його командуванням опинились 366 генералів, що були вищими від нього за рангом. А німецькі радіостанції навіть терміново повідомили, що на цю важливу посаду союзники призначили німця (!!). Цим самим фашистська пропаганда, мабуть, сподівалась викликати недовіру до Д.Ейзенхауера у солдат союзників. Дійсно, Д. Ейзенхауер (нім. Eisenhouer, але англійською мовою перетворений на Eisenhower) по батьку німець. Через релігійні переслідування, бо належали до протестантської віри менонітів, у 1741 році його предки емігрували до Америки. До речі, в ті часи і пізніше тисячі німців емігрували і до Російської імперії. Багато їхніх поселень було і в Україні, і навіть на Чернігівщині до 1941 року (по р.Десні в Новгород-Сіверському районі). Виріс Дуайт у Канзасі, в невеличкому містечку Абілін, в небагатій багатодітній релігійній, сім'ї. Тож його кар'єра професійного військового, політичного діяча зовсім не підпадає під поширений комуністичний міф, що тільки "советская власть" відкрила дорогу до вершин влади бідним. На жаль, ще й досі колишні союзники у війні з Німеччиною відзначають День перемоги в різний час. Для наших західних союзників війна в Європі закінчилась о 2 годині 41 хвилині за місцевим часом 7 травня після підписання у м.Реймсі від імені союзників Д.Ейзенхауером протоколу про капітуляцію і припинення бойових дій німецькими військами. Після чого США і Англія запропонували СРСР, щоб 8 травня керівники урядів трьох союзних держав офіційно оголосили про Перемогу над Німеччиною. Але на це не погодились у Москві, бо вважали це приниженням вкладу СРСР у Перемогу. Тому було вирішено підписати ще акт про капітуляцію Німеччини 8 травня у Берліні. Цей акт від імені СРСР підписав маршал Жуков. Цікаво, що під час першої зустрічі Г.Жуков запитав у Д.Ейзенхауера: "Генерал, объясните мне, в чем смысл американского мировоззрения?" На що американець почав розповідати про створення США, про Декларацію незалежності, Джорджа Вашингтона та інші події американської історії. Маршал Жуков зупинив співрозмовника: "Я понимаю то, о чем вы говорите. Но мне не ясно, почему вы верите во всё это. В Америке каждый борется сам за себя, каждый стремится улучшить своё материальное положение. Какое же значение при подобных условиях имеют все эти абстрактные истины о добре?" А далі у переможців було визнання і нагороди. 10 червня 1945 року той же маршал Жуков передає Д.Ейзенхауеру найвищу нагороду СРСР - орден "Победа" "за выдающиеся успехи в проведений боевых операций большого масштаба, в результате которых достигнута победа Объединенных Наций над гитлеровской Германией" (з указу Президії ВР СРСР від 05.06.45 р.). Ще раніше, у лютому 1944 р. генерал був нагороджений орденом Суворова І ступеню. Між іншим, Д.Ейзенхауер став першим іноземцем, якого вождь народів 11 серпня 1945 р. запросив на трибуну Мавзолея в Москві для спостереження за 5-годинним парадом фізкультурників. З листопада 1945 р. по лютий 1947 р. Д.Ейзенхауер - голова комітету начальників штабів армії США. В червні 1947 р. стає президентом одного з найбільших університетів США - Колумбійського. Вже в 1948 році видає свої мемуари "Хрестовий похід в Європу". Це приносить йому прибуток у 476 тисяч доларів. Після створення НАТО Д.Ейзенхауер повертається на військову службу і на початку 1951 року очолює збройні сили цього блоку з 12 держав. Напружена міжнародна ситуація у світі, війна в Кореї, протистояння в Європі між НАТО і СРСР підштовхнули генерала у 1952 році до участі від республіканської партії у виборах Президента США і перемоги на них. Закінчення війни в Кореї зробило його Президентом і на другий термін. Д.Ейзенхауер став 10-м генералом-президентом в історії США, мабуть, не випадково. До нього це вдалося здійснити Д.Вашингтону - головнокомандуючому збройними силами США у війні за незалежність 1775-1783 рр. та герою Громадянської війни 1861-1865 рр. генералу У.Гранту. Маршал Жуков не став ні генсеком, ні головою уряду СРСР. Найвище його досягнення – міністр оборони. І це не якась абстрактна випадковість. Американці, дійсно, - не росіяни. Американці воювали з фашистами, а російський і український народи - все ж таки з німцями. То ж начебто дивне призначення німця за походженням Д.Ейзенхауера головнокомандуючим союзників для американців було досить логічним. В той час, як в СРСР етнічних німців депортували у 1941 році до Сибіру і Казахстану. І вже зовсім не боротьбою з фашизмом здається анексія Східної Прусії Росією і депортація з неї і Прибалтики мільйонів німців. Дійсно, хто як не американці заслуговують на почесне звання воїнів-інтернаціоналістів за їх участь у війні з фашизмом? На підтвердження цього наведу цитати з промови Д.Ейзенхауера, 34-го Президента США, 27 червня 1964 року перед 100 тисячами американців українського походження на відкритті пам'ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні: "... тиранія означає зосередження всієї влади в руках елітарної групи, урядового бюра, одної людини. Це значить, що кінцеві рішення, які відносяться до кожного аспекту життя, залежать не від самого народу, але від тиранів." "Де тільки при владі є комунізм, там існує накинення контролю думки, вислову і насправді кожної фази людського існування, яку держава забажає опанувати. Наріжним каменем кожного вільного суспільства є обмежена влада, яка виконує тільки ті завдання, що їх народ потребує і яких він сам за себе взагалі не може виконати або не може виконати так справно." "Більшість з вас тут сьогодні є українського походження або роду. Усі з нас - якщо ми вернемось одну чи десять генерацій назад, - знайдемо своє родинне коріння в якійсь іншій нації, на якомусь іншому континенті. Але сьогодні ми всі стоїмо разом як американці, з'єднані нашою спільною відданістю системі самоуправління - системі, яка уможливлює нам бути іншими, але об'єднаними, незалежними, але взаємозалежними, різними, але нероздільними. Щоб могти з успіхом принести світові мир з волею і справедливістю, ми мусимо збільшити наші спільні зусилля, щоб люди по всьому світу більше здавали собі справу, що тільки у волі можна знайти правильний шлях до людського поступу, щастя і самовиявлення. Шевченко жив цією правдою і її навчав." Д.Ейзенхауер і мільйони американців, ризикуючи своїм життям у часи ІІ-ї Світової війни, переконані, що вони захищали і відстоювали саме ці принципи, здійснюючи хрестовий похід на захист "абстрактного добра". На жаль, маршал Жуков у це не вірив у далекому 1945 році, а мільйони українців і досі не можуть або не хочуть в це вірити, чи хоч це зрозуміти. В той час, як самі сьогодні переконані, що їхні діди і батьки воювали з "абстрактними" фашистами, а не з німецькими загарбниками.
Сергій СОЛОМАХА, заступник голови Чернігівської обласної організації УНП
