Цього разу Іван Драч нагадував мені Миколу Бажана. Бажана, якого я не знав особисто, але знаю за віршем того ж таки Драча:
«Я пам’ятаю Бажана старого, Він все частіше згадував про Бога І все казав, доплентуючись вгору: "Час, Господи, на самоту й покору"».
Класик радянської літератури, її комісар, приставлений комуністами, про якого так багато гіркого сказав у своїх щоденниках Олександр Довженко, Микола Бажан в кінці життя повторював слова свого ідейного ворога – Евгена Маланюка.
Іван Драч, якому восени буде 80, ступав у Чернігові важко. Певно, не тільки літа давлять на нього, і не тільки смерть\вбивство сина, про що він згадав зовсім не мимохідь на зустрічі зі студентами Чернігівського педагогічного університету імені Т.Шевченка (хоча тут же похвалився і малими своїми внуками, завваживши, що є для кого жить), і не важка хвороба дружини Марії, яка лежить після інсульту, - ясна річ, що давлять на поета його труди і дні, просякнуті і боротьбою з пристосуванством, і боротьбою в рухівський час.
Що не завадило йому читати абсолютно драчівські хуліганські вірші – як ось про діда, що баби звуть його Бандіт…
Та й два варіанти вірша про Єву цілком нагадують молодого і зухвалого Драча з «Ножем у сонці» і «Баладою про випрані штани» - там Бог «був мудрий, як ребе» і Єва ребрами Адама міряється… Хоча, коли я вже може занадто став піджартовувати з Героєм України, він завважив: «Ти мудрості набирайся, а не нахабства!». Хто б казав, Іване Федоровичу!
Звісно, Драчу для виживання у розрідженому радянському повітрі доводилося «дихати Леніним», але загалом саме зухвалість – що в поезії, що в політиці, пригадаймо першого голову Руху, а це все той же Іван Драч – була і є його визначальною рисою. Бо саме зухвалість рве шаблони і підіймає до вершин.
На питання чи не шкодує він, що очолив свого часу Рух, Іван Драч, дивлячись на присутнього першого голову чернігівського Руху Валерія Сарану, відповів мудро: «Ми були інструментами свого часу – не були б Драч і Сарана, були б інші прізвища. Але Рух все одно був би».
Я ж нагадав вірш Івана Драча про українців, представлюваних гайдамакобандерівцями – зарізяками, а кат України Лазар Каганович дожив до 90 років, граючи в доміно у московському дворі і жоден українець не вцілив у нього навіть з рогатки. Натомість «українці – троїсті музики»: що один зробить – то другий угробить (перефразовано) вміло загризають одне одного. Це я казав, думаючи про свою роботу радником голови ОДА по декомунізації – годилося б чекати спротиву і брехні від комуністів – регіоналів, але ті затихли, як миші під віником. А ось начебто свої – накинулися із завзяттю більшовиків… Дивовижний народ – українці! Нащо йому вороги?! Своїх вистачає…
«Кожен українець — це троїсті музики: Одне — думає, друге — каже, третє — робить. Від того у нас результат великий, Що перший — спородить, то третій точно угробить. В такому консенсусі доживаємо досі, Шкодуєм в душі собі доброго слова: В сусідів давно уже визріла осінь, А в нас ще весна дурноголова».
Чому ваші вірші не постаріли? – питав я Івана Драча. І він не міг відповісти.
« Безсмертний народ! Незнищимий народ! Навіщо їм вороги?! Вони — самі собі вороги!»
Може, намаганням порвати оцю вічну нитку ворожості і пояснюється, що вечеряти перший голова Руху поїхав з останнім першим секретарем обкому компартії Петром Шаповалом?
