Після спільного розчленування Німеччиною та СРСР Польщі, захоплення Сталіним країн Прибалтики (Захід і тоді висловлював обурення, тоді глибоке обурення і всіляко умиротворю вав агресора) фінам стало зрозумілим: черга за ними.
Москва запросила до себе представника Фінляндії на переговори. Поїхав Паасіківі – майбутній президент, а на той час вибір впав на нього, бо мав досвід переговорів з росіянами. Але в той же час генерал Маннергейм не втрачав часу: за його рекомендацією було знову призвано в армію щойно демобілізованих та проведено навчання резервістів. Україна набагато гірше була готова до війни з росіянами. Фіни, принаймні, не були заколихані байками про «дружбу», «спільне коріння» та інші вовчі казки для зайчат. Тож коли Паасіківі сідав на поїзд у Москву на пероні в Гельсинкі пройшла антиросійська демонстрація: люди розуміли, що посланець їде за ультиматумом.
Дійсно, росіяни висунули вимоги, образливі для фінського суверенітету: на 30 років оренда порту Ханко з околицями для розміщення військової бази у кількості 5000 солдат, передача СРСР обжитих фінських територій взамін на безлюдні, знищення укріплень біля кордону. Паасіківі заявив, що це суперечить політиці нейтралітету, який обрала Фінляндія (вам Україну це не нагадує?). Тоді росіяни зраділо запевнили, що це – мінімальні вимоги, бо взагалі кордон має проходити так, як хотів ще Петро Перший. Дивний збіг вимог комуністів, які начебто засуджували загарбницьку політику царів…
Після провалу переговорів все ж у війну ніхто не вірив – у Карелію повернулися ті, хто виїхав зі страху окупації, у школах почалися заняття, зарубіжні країни також заколихувалися обіцянками миру, які традиційно сипали росіяни. Швеція – природній союзник Фінляндії так і не надала військової допомоги, а від закупок зброї у США самі фіни відмовилися.
І тільки генерал Маннергейм бив тривогу. Його не чули. Пропозиції фінансування армії зависали у парламентських комітетах, уряд не бачив загрози війни, хоча радянська пропаганда відверто нагнітала обстановку. Тоді Маннергейм вдався до відставки і президент Калліо чітко дав зрозуміти, що зовсім не заперечує.
На початок війни фіни мали незначну протитанкову і протиповітряну оборону: бронетанкова техніка три десятки застарілих танків часів першої світової і 30 танків «Віккерс» …без озброєння. Із 15 дивізій три не мали зброї. Літаків було 50 відсотків до штатної норми, не кажучи вже про те, що фінські норми не йшли в порівняння з радянськими можливостями.
26 листопада СРСР організував провокацію – начебто по російських військах в селі Майніла з фінської сторони було відкрито вогонь і нарком Молотов заявив протест. Це також чітко нагадує методи теперішньої Росії, яка обстрілювала наших хлопців і заявляла, що українці стріляють по російській території. Правда, Лавров до Молотова сильно не дотягує…
Наказ, поширений по радянських військах, показував, що комуна хотіла захопити всю Фінляндію. Радянських солдат попереджали, щоб не переходили кордон зі Швецією! Як і в Україні – той же план. Не за депресивний Донбас б’ється Путін і не за дотаційний Крим – йому треба вся Україна. Але так як фіни – народ, на який у Європі ніхто не покладав жодної надії, переміг могутнього російського ведмедя – шатуна, так і українці несподівано для втомленої переситом Європи стали народом-героєм.
У дачному селищі Терійокі, що його захопили росіяни, була проголошена Фінська народна, ага, республіка – все ті ж методи, легко читані й зараз, якби ми вчили історію. Тоді росіяни працювали тонше – привезли для оголення «уряду» все- таки фіна Куусінена, а в наш час мусили ставити Бородая, Гіркінда, Бєса та інших бєзлєрів російського НКВД, тобто ФСБ. Втратили навики трохи…
З нападом на Фінляндію кремлівське керівництво прорахувалося, як і з нападом на Україну: весь народ виступив проти агресора і армія стала воювати. Хоча і обмундирування не вистачало, і зброї було на пару місяців війни, і засобів зв’язку не було, навіть не вистачало колючого дроту. Але фіни перемогли завдяки єдності нації і таким вождям, як генерал Маннергейм.
Що був, до речі, за національністю шведом, та ще й ад’ютантом російського царя Ніколая Другого, як і наш гетьман Павло Скоропадський, з яким Маннергейм дружив.На жаль, у Скоропадського та усієї України історія пішла іншим шляхом.
Василь ЧЕПУРНИЙ (за мемуарами Карла Густава Маннергейма).
Після спільного розчленування Німеччиною та СРСР Польщі, захоплення Сталіним країн Прибалтики (Захід і тоді висловлював обурення, тоді глибоке обурення і всіляко умиротворю вав агресора) фінам стало зрозумілим: черга за ними. 