Початок » 2015»Січень»30 » Яких героїв тоталітарного минулого не повинно бути Алеї героїв у Чернігові
Яких героїв тоталітарного минулого не повинно бути Алеї героїв у Чернігові
17:03
Український інститут національної пам’яті вважає, що у населених пунктах нашої країни необхідно прибрати символи доби комуністичного тоталітаризму, пам’ятники, пам’ятні знаки, меморіальні дошки та назви особам, які боролися проти незалежності України за російську імперію під назвами радянська Росія та СССР.
Їхнє місце у музеях як застереження про ціну незалежності, свободи, демократії та історичні уроки для нинішніх та майбутніх поколінь українських громадян.
Отже, чернігівські історики праві, коли 26 січня 2015 році на обговоренні у «Чистій політиці» одностайно рекомендували відправити з Алеї героїв у Чернігові до якогось музею погруддя осіб, які на початку XX століття воювали проти незалежної української держави – Української Народної Республіки: В.О. Антонова-Овсієнка, Ю.М. Коцюбинського, М.Г. Кропив’янського, М.І. Подвойського, В.М. Примакова, М.О. Щорса.
На прохання журналістів даємо стислі історичні довідки про цих діячів.
Антонов-Овсієнко (Овсієнко) Володимир Олександрович (1883–1939)
Радянський військовий діяч, дипломат. Брав участь у знищенні українського національного руху в 1917–1922 рр. Організатор «червоного терору» в Києві в 1918 р., здійснював масові злочини проти цивільного населення.
Народився в м. Чернігові, в сім’ї офіцера. Учасник революційного руху з 1901 р., меншовик. У 1905-1906 рр. – один з організаторів військових повстань у Польщі та Севастополі. Був засуджений до смертної кари, емігрував до Франції. У травні 1917 р. повернувся в Росію, примкнув до більшовиків. У жовтні 1917 р. – секретар Петроградського ВРК, керував арештом міністрів Тимчасового уряду. Нарком у першому складі РНК – член Комітету з військових і морських справах. У листопаді-грудні 1917 р. – командувач Петроградським військовим округом.
Навесні 1918 р. – член Народного Секретаріату, головнокомандувач військ радянської України. З листопада 1918 р. – член Реввійськради Окремої групи військ Курського напрямку (майбутнього Українського фронту) разом із В.Затонським та Й.Сталіним. В січні-червні 1919 р. – командувач Українського фронту, у квітні керував діями українського фронту при спробах створення в Криму радянської республіки. 11 травня 1919 р. призначений командуючим усіма збройними силами Радянської України. У серпні 1922 – січні 1924 р. – начальник Політуправління РВСР (з 1923 – РВС СРСР). З 1924 р. перебував на дипломатичній роботі – повпред СРСР у Чехословаччині, Литві, Польщі, консул в Барселоні. З 1937 р. – нарком юстиції РРФСР. Розстріляний у 1938 р. як троцькіст.
Один із керівників Жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді. Брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. 26 грудня (за іншими даними 22 грудня) 1917 р. стягнув до Харкова значну кількість військ і, захопивши місто, перетворив його на центр маріонеткового більшовицького уряду в Україні. В 1918 р. командував наступом більшовиків на Україну. Під час штурму Києва в останніх числах січня 1918 р. вперше під час Громадянської війни застосував бойові задушливі гази; організував класовий терор в захопленому Києві, внаслідок якого загинуло від двох до трьох тисяч киян – в тому числі генерали царської армії та армії УНР Б. Бобровський, А. Разгон, Я. Сафонов, М. Іванов, міністр Я. Гандзюк.
Його підлеглі широко застосовували розстріли заручників і масові репресії проти «класових ворогів». На посаді голови Повноважної комісії ВЦВК по боротьбі з повстаннями (1921) разом з Тухачевським розробив заходи щодо винищення непокірних селян: сім’ї повсталих (аж до грудних дітей) бралися в заручники і відправлялися до концтаборів; за укриття повстанців або їх близьких розстрілювався старший із сім’ї, що надала прихисток; згідно особливого наказу розстрілювався кожен, хто відмовився назвати своє ім’я. Все це спричинило величезну кількість жертв червоних карателів в Тамбовській губернії.
Коцюбинський Юрій Михайлович (1896–1937)
Брав активну участь у знищенні українського національного руху.
Народився у місті Вінниці, син визначного українського письменника М. Коцюбинського. Навчався у Чернігівській гімназії. В 1913 р. став членом РСДРП. З 1914 р. член Чернігівського комітету РСДРП. У 1916 р. мобілізований в армію; закінчив Одеське військове училище, прапорщик. Служив у Петрограді, вів революційну агітацію серед солдатів. Учасник Лютневої революції 1917 р. Пізніше став членом Військової організації більшовиків при Петроградському комітеті РСДРП (б), комісаром Семенівського гвардійського резервного полку, начальником Червоної гвардії і комендантом Московсько-Нарвського району (Петроград); з 20 жовтня 1917 р. – член ВРК, комісар гвардійського Семенівського полку. Брав участь у штурмі Зимового палацу. У грудні 1917 р. увійшов до складу Народного Секретаріату спочатку як заступник, а згодом – як виконуючий обов’язки народного секретаря військових справ. У січні 1918 р. призначений головнокомандуючим збройними силами маріонеткової радянської «Української Народної Республіки», які в своїй абсолютній більшості складалися з петроградських і московських червоногвардійців. З березня 1918 р. – член більшовицького ЦВК, народний секретар внутрішніх справ, а з кінця листопада – Тимчасового робітничо-селянського уряду України. В 1919–1920 рр. керував більшовицькими державними і партійними органами в Чернігові і Полтаві. З 1920 р. – на дипломатичній роботі в Австрії (1920–1922, 1925–1927) та Польщі (1927–1930). З лютого 1930 р. Коцюбинський – заступник голови, а з лютого 1934 р. – голова Держплану і заступник голови Раднаркому УСРР. Входив до складу ЦК КП(б)У, був членом ВУЦВК.
В лютому 1935 р. заарештований, звинувачений в антирадянській діяльності і засуджений рішенням особливої наради при НКВС СРСР до 6 років заслання у Західному Сибіру. В жовтні 1936 р. перевезений до Києва, звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією «український троцькістський центр» і після 15-хвилинного розгляду справи розстріляний у Лук’янівській тюрмі.
Відомим є «Лист без конверта» Сергія Єфремова до Коцюбинського (січень 1918 р.), в якому український вчений звинуватив його у кривавих злочинах проти власного народу: «Десять днів мільйонове місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людности конає в смертельному жаху. Я знав і любив Вашого батька... Але я, не вагаючись, кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!»
Павло Христюк: «...фактично вів війну проти Центральної Ради головнокомандуючий російського совітського війська Муравйов, який був дійсно головнокомандуючим і мав військо, а Юр. Коцюбинський (секретар військових справ) не мав ніякого війська, ніяких апаратів і ніякого впливу на військові події і був тільки українською етикеткою на Муравйовському багнеті...».
Кропив’янський Микола Григорович (1889–1948)
Воєначальник, брав участь у знищенні українського національного руху, здійсненні «червоного терору».
Народився в селі Володькова Дівиця (нині – Червоні Партизани Носівського району Чернігівської області), в заможній селянській родині.
Учасник Першої світової війни, воював на Південно-Західному фронті, підполковник російської армії. У роки революції вступив до більшовицької партії. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. Командир Першої української радянської дивізії, начальник штабу формувань Української Радянської Армії, військовий комісар та комендант Ніжина (лютий-травень 1919 р.), воював проти формувань Зеленого (отаман воював за Українську Народну Республіку), денікінців, польських військ. На початку 1921 р. призначений начальником військ Всеукраїнської надзвичайної комісії та уповноваженим уряду України по боротьбі з бандитизмом, а фактично – зі збройною опозицією. Згодом стає на чолі військ ВЧК України та Криму. В подальшому – старший інспектор прикордонних військ СРСР.
У 1938 р. ув’язнений. Був звільнений у 1943 р., останні роки життя провів на Чернігівщині, на малокваліфікованій роботі.
Подвойський Микола Ілліч (1880 – 1948)
Брав активну участь у знищенні українського національного руху, здійсненні «червоного терору».
Народився в с. Кунашівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії, в родині сільського священика. Навчався в семінарії і Демидівському юридичному ліцеї (не закінчив). У 1901 р. вступив в РСДРП, більшовик. У 1905 р. вів партійну роботу в Іваново-Вознесенську та Ярославлі. В 1917 р. – член Петроградського комітету РСДРП(б), редактор газет «Солдатська правда», «Робітник і солдат», «Солдат». У жовтні 1917 р. – голова Петроградського військово-революційного комітету. Один з головних керівників більшовицького збройного заколоту в Петрограді, командував загонами під час «штурму» Зимового палацу. В листопаді 1917 – березні 1918 рр. – нарком по військових і морських справах РСФСР. У 1918 р. – голова Всеросійської колегії по організації Червоної армії, член Реввійськради (РВР) Республіки. В січні–вересні 1919 р. – нарком військових і морських справ України. В 1919–1923 рр. – начальник Всевобуча і частин особливого призначення. Член РВС 7-й і 10-ї армій (1919–1920 рр.), голова Спортінтерна (1921–1927 рр.) і Вищої ради фізичної культури (1920–1923 рр.). У 1924–1930 рр. – член ЦКК ВКП(б). Пізніше працював у Істпарті. З 1935 р. – персональний пенсіонер.
Один із творців Червоної гвардії – військової організації, призначеної для захоплення більшовиками влади, яка була використана в агресії проти Української Народної Республіки. Партія доручала йому такі акції, як антивоєнні демонстрації у Петрограді в квітні і червні 1917 р., липневий заколот проти Тимчасового уряду. У серпні 1917 р., під виглядом курсів організаторів виборів в Установчі Збори, створив курси підготовки керівників повстання. Подвойський входив до Петроградського ВРК, його Бюро і оперативної трійки, яка очолила жовтневий заколот; був одним з керівників захоплення Зимового палацу і арешту членів Тимчасового уряду. Він розділяє відповідальність за насильство над полоненими захисниками Зимового палацу; він же – організатор винищення юнкерів, які 28 жовтня 1917 р. піднялися проти перевороту.
Влітку-восени 1918 р. перебував на Південному фронті, боровся проти донських козаків. Причетний до проведення проти них червоного терору. Практикував децимації (процентний розстріл) серед червоноармійців. У 1919–1923 рр. обіймав посаду начальника частин особливого призначення (ЧОН), які використовувалися майже виключно для проведення каральних операцій і практикували масові розстріли і арешти.
Примаков Віталій Маркович (1897–1937)
Воєначальник, брав участь у знищенні українського національного руху.
Народився у с. Семенівці (тепер Чернігівська обл.) у сім’ї вчителя. З 1914 р. – член Комуністичної партії. У 1915 р. за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджений до заслання у Сибір. Повернувшись, з травня 1917 р. – член Київського комітету РСДРП(б). Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК другого скликання.
В січні 1918 р. за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові перший полк Червоного Козацтва України, єдиної радянської військової формації, що частково складалася з українців. У 1918–1921 рр. командував підрозділами (бригадою, дивізією, корпусом) Червоного Козацтва в боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангельців, загонів Н. Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920 р. У 1923 р. закінчив воєнно-академічні курси. В 1924–1925 рр. – начальник вищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1925–1926 рр. був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 1927–1930 рр. – воєнний аташе в Афганістані та Японії. В 1931 р. вчився в академії Генштабу Німеччини. В 1931–1933 рр. – командир корпусу, 1933–1935 рр. – заступник командуючого Північно-Кавказького воєнного округу, заступник інспектора вищих воєнних учбових закладів. З 1935 р. призначений заступником командуючого Ленінградського військового округу.
В червні 1937 р. заарештований, пізніше розстріляний.
Щорс Микола Олександрович (1895–1919)
Активний учасник знищення українського національного руху у 1918–1919 рр., його підлеглі жорстоко знущалися над полоненими і творили насильства над мирним населенням.
Народився у місті Сновськ (тепер Щорс Чернігівської обл.). У 1914 р. закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1916 р. – Віденське військове училище в Полтаві. Був підпоручником царської армії, учасник Першої світової війни. 3 1918 р. – член партії більшовиків. У лютому 1918 р. очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Згодом брав участь у формуванні військових підрозділів у Самарській та Симбірській губерніях Росії. У вересні 1918 р. – командир Богунського полку, сформованого ним із розрізнених партизанських загонів у «нейтральній зоні». У жовтні 1918 р. очолив бригаду Першої Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На початку 1919 р., після захоплення більшовиками Києва, Щорс був призначений комендантом міста. З березня 1919 р. – командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ої армії, що вела бої з Львівською бригадою УГА. Через конфлікт щодо організації дивізії командування армії намагалося звільнити Щорса, але було змушене зважати на популярність начдива у військах.
Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білошицею (недалеко від Коростеня) комісаром армійського штабу за згодою командування і Реввійськради 12-ї армії.
Брав участь у боях з українськими військами на напрямку Чернігів – Київ, а також з Львівською бригадою Української Галицької Армії. Підлеглі Щорса жорстоко знущалися над полоненими (особливо офіцерами) і творили насильства над мирним населенням зайнятих ними районів, в тому числі над євреями в Україні.
Упорядкував історичні довідки Сергій Горобець, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті
Панове, так сталося, що всі ці більшовицькі "герої" не місцевого порядку, а всеукраїнського. Тому на чернігівцях лежить додаткова відповідальність за очищення свідомості українців від тоталітарного мінулого. Але висновків Українського інституту національної пам"яті думаю буде достатньо щоб їх демонтувати. Досить провокувати РФію на агресію по захисту "русскава міра".
Треба показати(всіма засобами!), що тут їх не чекають.
Зокрема назви вулиць українських міст у стілі "русскава міра" - це один з аргументів агресора.
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
