– Пане Юрію, днями ваша позиція щодо категоричної незгоди зі скасуванням «земельного» мораторію в найближчі 3-5 років, висловлена на вашому блозі у Інтернет-виданні «Українська правда», викликала жваву дискусію за участі політиків, юристів, пересічних громадян. На ваш погляд, чи доцільно поспішати зі скасуванням мораторію?
– Скасування мораторію на продаж землі без повномасштабної земельної реформи, яка починається не тільки із узаконення права власності українського селянина на свою землю, але й відповідних державних гарантій щодо того, що українські чорноземи будуть працювати на добробут українця, а не іноземця – латифундиста – це злочин проти українства. За умов сьогоднішніх політичної та економічної кризи 70-80% українських земель скупить за безцінь великий капітал, бо пересічні українці, як мінімум, 3-5 років не матимуть доступу до банківських кредитів. Такий ступінь «земельної» монополізації відкине Україну у минуле. Приміром, Європа страждала цією хворобою у 18 – на початку 19 століття, коли у Великій Британії більше 50% землі належало 0,5% населення, а у Франції 70% землі володіли – 16% великих землевласників. Владі доцільно відкласти ліквідацію мораторію на 3-5 років, щоб провести, нарешті, системну земельну реформу, яка блокується майже 20 років спочатку комуністами, а тепер олігархами. Необхідно прийняти, як мінімум, 6-8 законів – щодо ефективного землекористування та охорони земель, запровадження європейської практики дотацій сільгоспвиробнику, а також створення умов для ефективних орендних відносин. Оскільки земельна реформа так і не відбулася, Україна сьогодні відстає по основних показниках сільськогосподарської діяльності не тільки від розвинених європейських країн, а вже й від Латинської Америки. Приміром, якщо Україна експортує продукції на 80 доларів з 1 га на рік, то Чілі – на 1,6 тис. доларів.

– Влада та й багато представників опозиції переконують, що земельна реформа без вільного продажу землі – неможлива. Чи ви з цим згодні?
– Земельна реформа має сприяти не фінансовим спекуляціям з землею, а створенню повноцінного українського АПК. Як доводить світовий досвід, успішна земельна реформа не обов'язково передбачає вільний продаж землі. Приміром, в Китаї вся земля – державна, але сільське господарство розвивається там шаленими темпами, завдяки розвинутій системі оренди. В Європі орендні відносини домінують – у Франції орендується більше половини земельного фонду, у Великобританії – до 40%. Власником 90% землі в Ізраїлі є Єврейський національний фонд, який передає її в обробіток на умовах оренди.
Ще однією особливістю аграрних відносин у розвинутих країнах Західної Європи та світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські кооперативи. Зокрема у Швеції в кооперативи входить до 80% загальної кількості фермерів.
Існування більшості ферм (у США з 1,9 млн. фермерських господарств 1,5 млн. – це дрібні сімейні ферми, у ФРН та Великобританії «сімейна» оренда охоплює 15-20% усієї орної землі) неможливе без державних субсидій, які безпосередньо отримує фермер. У США в 1999 році лише прямі дотації фермерам становили 23 млрд. доларів, в країнах ЄС – 130 млрд. доларів. Українські ж фермери змушені орієнтуватися лише на власні кошти або виручку від продажу своєї продукції. Через це на 1 га ріллі ці господарства витрачали всього 70 грн. на рік, тоді як реальні потреби складали більше 1 тис. грн. Доступ до здешевлених кредитів в Україні для фермера залишається закритим.

– Яким, на ваш погляд, є основне завдання земельної реформи в Україні?
– Головним завданням української влади є не стільки продаж землі, скільки сприяння концентрації земель у рентабельні фермерські господарства на базі оренди. Як відомо, в Україні при розпаюванні колгоспної землі кожен селянин отримав у власність в середньому близько 2-4 га. Зрозуміло, що прибуток таке господарство давати не буде, тому-то держава й має сприяти укрупненню приватних фермерських господарств на базі оренди. Український сільгоспвиробник сьогодні не вимагає зняти мораторій на продаж землі, а просить встановити людські умови для оренди та використання земельних паїв. Нині орендарю потрібно 2-3 роки бігати по чиновниках, щоб взяти в обробіток 3-5 га землі. Подовження угоди оренди – це теж «ходіння по муках». Це не лише час, що вимірюється місяцями, але і шалені кошти, що з’їдає бюрократія і наближені до неї комерційні структури. Для прискорення і здешевлення процесу оренди в Україні необхідно створити земельний кадастр і покласти край корупційній системі землекористування. Щоб в Україні високоефективне сільгоспвиробництво розвивалося на основі фермерства, державна політика має нарешті зробити українське землеробство прибутковим за рахунок дотацій, здешевлення кредитів, радикального зменшення імпорту сільгосппродукції та наповнення внутрішнього ринку вітчизняним товаром.

– Чому сьогодні фермер ледь животіє, на ваш погляд?
– Нині держава практично не цікавиться невеличкими фермерськими господарствами, – лише великими агрохолдингами. Якщо, скажімо, у Польщі держава дивиться на сімейну ферму, як на свого найбільшого партнера, то в Україні – все навпаки, жодної копійки підтримки – з року в рік лише погіршення умов. За даними Світового банку, на 2004 рік в Україні було зареєстровано 43 тис фермерських господарств, з яких лише 26% були прибутковими, а 74% – існували на межі збитковості або були збитковими. Великими, – читай, «прибутковими» ділянками – близько 100 га і більше володіли лише 8% фермерів, тоді як від 10 до 50 га – близько 50% фермерів, а інші – й того менше. Загалом, фермерські господарства обробляли лише 7,4% від загального обсягу сільськогосподарських угідь. За таких умов мізерним залишається і доробок фермерства в загальному обсязі – лише 2,7% валового виробництва сільгосппродукції. Нині Україна завозить з-за кордону майже все: так зване дешеве м’ясо, молоко, цукор, овочі, фрукти, пускаючи під ніж власного виробника. Скажімо, якщо селянину нікуди дівати м'ясо власного виробництва, то вирізається і молочне поголів'я. А так звана державна підтримка нарощування великої рогатої худоби в реальному житті призводить до того, що молоко врешті-решт завозимо з Білорусі. І таких прикладів – безліч.

– Україна не скоро виб’ється в світові лідери сільськогосподарського виробництва, – в країні обмаль фінансових ресурсів для запровадження найновіших технологій в АПК. Чи є специфічна «сільськогосподарська» ніша, яку б Україна могла зайняти на світовому ринку?
– Так, є. Це органічне землеробство, якому держава не приділяє ніякої уваги. Саме цей спосіб обробки землі, який є природним для українського селянина, дає можливість без жодних хімічних засобів виробляти високоякісну і рентабельну продукцію. Сільськогосподарський товар, отриманий шляхом органічного землеробства, на світових ринках утричі дорожчий, ніж продукція, вирощена за рахунок інтенсивних технологій. Одним словом, відродження українського села не стільки потребує продажу землі, як запровадження в Україні європейської практики землекористування через ефективну оренду, підтримку державою органічного землеробства та наповнення українського ринку продукцією власного виробника.