Звідки ж тоді взялося 23 лютого і кому воно потрібне сьогодні?
З певних причин святкування першої річниці створення РСЧА у 1919 році в Москві було проведене майже на місяць пізніше. Відтоді й почало своє самостійне життя 23 лютого як День РСЧА, з 1946 року – День Радянської армії і Військово-Морського Флоту, а зараз — День захисника Вітчизни.

Щоб якось обґрунтувати існування 23 лютого, як військового свята, більшовицькі ідеологи вигадали до 20-ї річниці його відзначення міф про здобуті 23 лютого 1918 року загонами Червоної армії перші перемоги над регулярними військами Німеччини під Нарвою і Псковом. Цей міф не мав популярності в народі, але саме 23 лютого ствердилося, в першу чергу, перемогою СРСР у Другій світовій війні і набуло самостійного значення.

Після розпаду СРСР День РА і ВМФ виявився начебто зайвим. Водночас для набуття популярності серед ветеранів війн і колишніх військових 23 лютого виявилося напрочуд вдалим. Тож і Російська Федерація, а за нею Республіка Білорусь та Автономна Республіка Крим (!?) швидко відновили його святкування під нейтральною назвою День захисника Вітчизни. Водночас День Збройних сил України — 6 грудня набув статусу лише професійного свята чинних військовослужбовців. Тож, напередодні президентських виборів в Україні 1999 року Л.Кучма своїм указом надав цьому дню святкового статусу.

І пішло-поїхало. З кожним роком 23 лютого відзначається з усе більшим розмахом, бо об'єднує імперські сили на теренах всього колишнього СРСР. У першу чергу для цього залучаються так звані «воїни-інтернаціоналісти», які чи не найбільше постраждали від імперської політики компартноменклатури в останні роки існування СРСР.
До речі, популярність свята 23 лютого серед українців надає сприйняття його як гаранта настання весняного жіночого свята — 8 Березня. Не дивно, бо деякі елементи, на кшталт невеличких подарунків чоловікам у цей день, нагадують їм, що 8 Березня треба щось обов'язково дарувати жінкам у відповідь. Хоча обидва «свята» — 23 лютого і 8 березня — з успіхом міг би замінити День закоханих — День святого Валентина 14 лютого. До речі, в цьому є щось символічне. Судіть самі.

24 січня 1918 року Декретом Раднаркому було проведено календарну реформу. Тож місяць лютий у 1918 році був унікально коротким. Після 31 січня 1918 року відразу настало 14 лютого. Не виключено, що саме звідти почалася плутанина зі святкуванням Дня РСЧА — не в січні, а в лютому, як і Жовтневого більшовицького перевороту — в листопаді. До речі, за григоріанським календарем з 1918 року Міжнародний жіночий день у Росії почав відзначатися не 23 лютого за старим стилем, а 8 березня. Тож 23 лютого і 8 березня дивним чином нагадують святкування Нового року (1 січня) і Нового Старого року (14 січня).

Щодо 8 березня, то приводом для відзначення події XIX століття в далекій Америці, якою сьогодні українські «ліві» завзято лякають українців. Ось офіційна «ліва» версія подій, що відбулися в неділю (!) 8 березня 1857 року у Нью-Йорку.
Кілька сотень жінок-робітниць текстильних та взуттєвих фабрик провели страйк і демонстрацію, вимагаючи 10-го-динного робочого дня, поліпшення умов праці й однакової з чоловіками заробітної плати. Поліція розігнала цю демонстрацію. Обурені цим жінки об'єдналися у профспілку і продовжили боротьбу за свої права.

На згадку про ці події на міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені (Данія) у 1910 році за ініціативою Клари Цеткін було започатковано відзначення дня жіночої солідарності в боротьбі за рівні з чоловіками права. Чи не нагадує це історію з 1 травня? Як відомо, 1 Травня пов'язане зі страйком та кривавим конфліктом робітників із поліцією у Чикаго в 1886 році.

Тож 8 березня — це відповідь «лівих» феміністок на «чоловічий» Міжнародний день солідарності трудящих, мабуть, у пику чоловікам-шовіністам. Не дивно, що приклад жіночої солідарності вони знайшли давніший аж на 29 років.

Дарма, що про події у Нью-Йорку історики не знаходять відгуків у тодішній пресі, на відміну від подій у Чикаго. Головне, що є свято під офіційною назвою Міжнародний день прав жінок і миру, а для чоловіків — Жіночий день весни-краси.

Що ж насправді відзначають наші державні, комунальні, господарські мужі 8 березня? Чи не час захищати українок від вивозу в чужоземне рабство, як вивозяться за безцінь для наживи купки олігархів та їх прислуги ліс, метал, молокопродукцію та інші природні ресурси?

Та й більшості самих жінок, мабуть, досить робити щасливий вигляд і радіти від одноденної «особливої» уваги до себе начальства.
Може ще й святкувати і дякувати Президенту і його «строителям новой страны» за намагання підвищити українським жінкам пенсійний вік до «європейського рівня» з 55 до 60 років?!

Кращу долю і права треба виборювати... Це стосується, до речі, і чоловіків. Саме з цією метою і було на початку XX століття жінками-феміністками започатковане відзначення 8 Березня як Міжнародного дня жіночої солідарності в боротьбі за рівні права з чоловіками.

А для зустрічі весни-краси є чудове народне свято — Масляна, панове чоловіки!
Тож кого ідеологічно обслуговує сьогодні ці державні свята?
Звісно, не тих хто свято береже і шанує пам’ять борців за волю України, які боролися за те, щоб українці більш ніколи не захищали чужі імперські інтереси, а будували власну незалежну соборну і демократичну державу з рівними правами для всіх.

Сергій Соломаха