Волиняки чимось схожі на нас, чернігівських поліщуків - може, впертістю і незрушимістю, якщо вже у щось увірували?
Євген Сверстюк помер сьогодні на 86 році свого многотрудного і світлого життя. Він йшов усю дорогу незрушимо за Україну. Через концтабори, де був побратимом геніального Василя Стуса. Через зневіру і зневагу в сучасній Україні. Він стояв над партіями, кланами, рухами і течіями. Він мав віру, більшу за гірчичне зерня!
Пригадую як я організовував його приїзд у Чернігів по лінії "Просвіти". Зустрів його на вокзалі, їдемо біля танка і Євген Сверстюк каже: "Продали б ви цього танка і купили білі штани, як у Ріо-де Жанейро!" Вишуканий гумор.
Востаннє я його бачив і говорив у київському метро - він видався таким по-дитячому чи по-дідівськи наївним. І світлим.
Саме завдяки Сверстюку врятовано від знесення знавіснілими комуністами П'ятницьку церкву у Чернігові. Уже були знесли дзвіницю бароккового типу і мали знести церкву, хоча вона тільки нещодавно після війни була відновлена. Бо, бачте, комуністам, вибачте, срать прикортіло - я не грублю, бо комуна хотіла на місці дзвіниці і церкви поставити громадську вбиральню. Щоб тіпа культурно - за театром...
Завдяки Сверстюку, якого стали читати по зарубіжних голосах, ця затія не реалізувалася до кінця. І П'ятницька церква - гордість княжої України - стоїть і зараз та завтра буде молитися за упокій душі новопреставленого Євгена. З миром спочивайте, великий трудівнику української ниви! Неоцінений філософе і світла постате нашого буття. Ми маємо бути горді з того, що були сучасниками Євгена Сверстюка, хоч зараз цього і не петраємо.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Євген Сверстюк народився у 13 грудня 1928 року в селі Сельце на Волині. Тут у бурхливі роки Другої світової війни минало його дитинство та юність. На його очах за короткий час кількаразово мінялася влада — польська на радянську, потім на німецьку, та згодом знов на радянську. Жодна з них не несла українцям ані обіцяної волі, ані спокою. Тому вони взялися до зброї, щоб захистити свою землю. Рідна для Сверстюка Волинь стала колискою Української повстанської армії. Саме від "хлопців з лісу" юний Євген навчився не лише жертовної любові до батьківщини, але правил конспірації, які стали йому в пригоді, коли він сам залучився до визвольної боротьби свого народу.
1952-го Сверстюк закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом закінчив аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.
У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.
14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.
Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993 року захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи. Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.
До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю та коментував для преси дражливі питання сьогодення.
