Статус кво: хто є ху?

Відповіддю на запитання "ти хто?" напередодні місцевих виборів тепер є, насамперед, кількість зареєстрованих осередків. Там, де немає осередку, – немає на виборах і партії та кандидатів від неї. Новий закон надає пріоритет партіям зі стажем; у невигідній ситуації опинилися ті, хто створював проекти під нинішні місцеві вибори. Однак слід зазначити: практично всі партії, про які ми почули наприкінці 2009 – початку 2010 років, формально мають уже кількарічну історію. Скажімо, створена цього квітня партія Віталія Кличка "УДАР" - це перейменована "Нова країна", зареєстрована ще 14 березня 2005 р. Тож якщо партії-попередниці нинішніх "свіжих брендів" розбудовували партійні структури – то "новим силам" буде як іти на місцеві вибори, а якщо під нову назву передали саму лише дату реєстрації – то й ні.

"З 686 партійних організацій, які в мене зареєстровані по всій країні, за рік до виборів зареєстровано тільки 19", - описує ситуацію, типову для "нових сил", Арсеній Яценюк, лідер "Фронту змін", легалізованого у статусі партії 23 вересня 2009 р. Щодо кількості осередків деяких інших політичних партій, які зможуть взяти участь у цих виборах, картина така: "Свобода" (Тягнибока) – 407, "За Україну!" (Кириленка) – 199, "Громадянська позиція" (Гриценка) – 106, "Сильна Україна" (Тігіпка) – 427; УНП (Костенка) має 914 обласних, міських та районних організацій.

Варто наголосити, що найважливішою ланкою, згідно з новим законом, виявилися районні організації, оскільки саме вони мають право висувати кандидатів та списки на рівні районів, міст районного підпорядкування, а також кандидатів на сільських, селищних голів та депутатів. На міському рівні право висувати мають міські організації партій, на обласному – відповідно обласні. Сільські осередки, які також легалізуються, за нинішнім законом не відіграватимуть якоїсь ролі. Тому актуально обраховувати саме районні, міські та обласні організації.

Слід зазначити, що новоутворені (точніше, новопроголошені) партії в більшості випадків розпочинають реєстрацію структур із вищого – обласного – рівня, тому зміна закону найменшою мірою обмежить їх можливості вести своїх кандидатів на рівні області, а найбільшою – на рівні району, невеликих міст, сіл та селищ.

Кому все це вигідно?

Власне, запитань два. Перше: хто виграє від зміни закону? І друге: які шанси дає він українській партійній системі? Третє питання – які загрози несе він демократичному устрою країни – вже достатньо висвітлене.

Отже, закон вигідний насамперед тим силам, що (1) мають розгалужену структуру зареєстрованих партійних організацій до рівня району; (2) є лідерами на своєму електоральному полі; (3) розкручені саме як партії (а не блоки).

Іншими словами, він вигідний тим, до кого – імовірно – потече ріка нових (та й старих) політиків, які хотіли, але не зможуть реалізувати себе на цих виборах через нові структури. Після 31 жовтня ми побачимо, чиї фракції в місцевих радах представлятиме ця армія "партійно безпритульних", і це буде найточнішою відповіддю на перше запитання.

Тим часом очевидно: політики, які не зможуть висуватися від нових проектів, виберуть для себе найбільш рейтингову силу в одному з таборів – провладному чи опозиційному. У перекладі це означає: Партію регіонів або "Батьківщину". Однак на місцевому рівні – зважаючи на попередню діяльність представників першої чи другої, що могла представити їх не з найкращого боку, – на роль "партій-притулків" можуть претендувати й інші.

"Янукович звужує права та можливості своїх політичних конкурентів, обмежуючи участь у виборах лише для тих партій, чия місцева організація була зареєстрована за рік до цих виборів", - зазначила Ю.Тимошенко. Але цей закон так само "звужує права та можливості" й для її політичних конкурентів, які не виявили бажання після президентських виборів увійти до складу "єдиної опозиції".

Заявку на те, аби максимально забрати під себе провладний табір, Партія регіонів зробила, провівши цей закон. Заявку на те, щоб максимально забрати під себе опозиційний табір, зробили і їх візаві з БЮТ. Так, депутат Андрій Шкіль висловив переконання, що опозиційні сили мають консолідуватися навколо "крупної політичної сили, бо тільки так можна в умовах недемократичного закону про вибори забезпечити достойний результат".

Недвозначно висловилася й Юлія Тимошенко: "Ми готові до координації дій в межах усього непровладного табору – включно до висунення найкращих та найсильніших кандидатів, які нині належать до партій, чия участь у виборах є обмежена цим драконівським законом".

Власне, думку, що "прийнятий закон вигідний Юлії Тимошенко", висловив і експерт Інституту Горшеніна Володимир Застава: "У даних умовах багато опозиційних сил, бажаючих взяти участь у майбутніх виборах, фактично будуть змушені висуватися від партії Ю.Тимошенко – "Батьківщина"… Таким чином, Ю.Тимошенко намагатиметься зміцнитися як основний опозиціонер чинної влади і розчинити в "Батьківщині" багато зі своїх конкурентів по опозиційному табору".

Тож закон, що фактично сприяє реалізації генерального плану Тимошенко на створення "єдиної опозиції" з єдиним же лідером, цілком відповідає інтересам екс-прем’єрки. Тому протести з її табору на адресу положення про 365 днів можна вважати скоріше "даниною демократичній моді".

Щодо заборони блоків, то, на перший погляд, вона серйозно вдарила по існуючих іменних утвореннях, в розкрутку яких вкладено кошти на кількох попередніх виборах – БЮТ, Блок Литвина. Слід нагадати: заборонити саме іменні блоки як такі, що стимулюють розвиток лідерських проектів, а не ідеологічних партій, пропонували ще в 2008 році депутати від УНП внесеним до ВР проектом Закону про зміни до деяких законів України щодо найменування виборчих блоків; через два роки таку ж думку підтримав "Єдиний центр". Проте і БЮТ, і БЛ – мають під собою базові партії – "Батьківщину" та Народну партію. Хоча з середовища БЮТ вже пролунали дивакуваті ідеї перейменувати "Батьківщину" на "Блок Юлії Тимошенко", схоже, ці панічні настрої не поділяють технологи. За словами Олега Медведєва (про це він заявив в ефірі 5 каналу), доведеться попрацювати, аби виборець усвідомив, що "Батьківщина" - це партія, яку очолює Тимошенко. Очевидно, аналогічна робота чекає й на табір Литвина.

Тобто мінуси нового закону для проекту Тимошенко зводяться до одного додаткового завдання: донести до виборця, що вона тепер іде на вибори під іншою назвою. Однак якщо покласти на шальки терезів проблеми та вигоди, створені в цілому змінами до закону про місцеві вибори, – переваги для ЮТ незрівнянно більші. Отже, хоча БЮТ активно провадить думку, що закон ухвалений адресно саме проти блоку екс-прем’єрки, очевидно, що він сприятиме перетіканню значної частини кадрів від нових не провладних утворень, що не зможуть забезпечити висування списків та мажоритарників, до її проекту.

Таким чином, змінами до закону Партія регіонів фактично допомагає своєму запеклому опонентові – БЮТ – збирати демократів до так званої "єдиної опозиції". Це свідчить, що триває осмислена робота над поляризацією українського суспільства; її концентрованим виразом має стати формування біпартійної моделі. Водночас слід розуміти: формування "єдиної опозиції" аж ніяк не сприяє створенню ідеологічно монолітного (або бодай ідеологічно зрозумілого) об’єднання на опозиційному фланзі. Мова йде лише про укрупнення існуючого лідерського проекту. Проте, як відомо з досвіду "Нашої України", такі утворення дуже вразливі: нема рейтингу лідера – нема рейтингу проекту.

Тим часом Юрій Луценко вже встиг заявити, що "Народна самооборона" буде стояти на місцевих виборах пліч-о-пліч з БЮТ та блоком Яценюка. Арсеній Яценюк пророкує об’єднання опозиційних сил восени. Причому основою об’єднання він бачить ідеологію: "Ідеологія з'явиться і біля ідеології ми всі об'єднаємося… На осінь ми точно вийдемо на якісно інший формат роботи здорових сил. Як в парламенті, так і поза парламентом". Які саме сили він називає одночасно і "опозиційними", і "здоровими", з його слів не видно. Втім, у БЮТі заявляють, що питання про формат співробітництва буде вирішено напередодні старту виборчої кампанії.

Зміни до закону про місцеві вибори несуть у собі однозначний заряд укрупнення політичних партій – в обігу вже доводилося почути словосполучення "об’єднання через вибори". Зважаючи на це, нововведення дають також цікавий шанс для об’єднання на ідеологічній основі – зокрема, партій правого краю, серед яких переважають організації з понад 10-літньою історією (НРУ, "Собор", ХДС, УНП та ін.) і частина з них має розгалужену мережу структур. Ті з них, хто ще не взяв курс на розчинення в БЮТ, могли б виступити на місцевих виборах альтернативою "Батьківщині" – принаймні, там, де ця сила в часи перебування при владі не зажила авторитету.

Механізми об’єднання

На сьогодні в Україні не існує інших дозволених законом механізмів об’єднання політичних партій, окрім самоліквідації одних та входження їх членів на індивідуальній основі до лав іншої. Власне, останні 10 років, протягом яких час від часу велися розмови про об’єднання, ця норма працювала як безвідмовне гальмо – ніхто не погоджувався на роль "пасинка", який "вливається" до чиїхось лав.

За останні роки було також кілька спроб законодавчо зробити процес об’єднання більш демократичним, а, отже, і більш реальним. Остання – в березні 2008: депутати від НУНС Зварич, Кармазін, Каськів, Катеринчук, Кириленко, Костенко, Матвієнко, Новіков, Стретович, Тарасюк, виконуючи взяті у 2007 р. зобов’язання створити на базі блоку єдину партію, внесли проект змін до закону "Про політичні партії в Україні". Суть полягала в запровадженні норми "дві або більше політичні партії, зареєстровані в установленому порядку, мають право об’єднатися через реорганізацію шляхом злиття". 2 березня 2010 р. проект було направлено на повторне перше читання. Однак прогнози політиків щодо його ухвалення песимістичні. До цього законопроект з такою тематикою вносився у 1998 р., але не дійшов навіть до розгляду.

Власне, спроб утворити єдину партію на правому фланзі за останнє десятиліття було кілька. Це й епопея з "возз’єднання Рухів", і "Правиця" зразків 2000 та 2007 років… Розглядалися різні шляхи. Найбільш демократичним виглядало об’єднання "знизу" (за базову приймалася думка низових структур), від районних організацій, через обрання спільного партначальства в низах, делегування партійців на конференції вищого рівня, а потім і на з’їзд, який і обирав би керівництво партії. До речі, в багатьох районах низові організації УНП та НРУ в період 2002-2003 проводили спільні конференції та консенсусно розподіляли провідні ролі в осередках – відповідно до рівня авторитетності місцевих політиків. Проблеми починалися вище; і найнездоланніші – на рівні центру, де голови менш структурованих партій боялися втратити скіпетр керівника, а тому пропонували заздалегідь "домовлятися на горі" про розподіл ролей у "політбюро" та назву партії. На цьому все завжди й зупинялося. А необхідність саморозпуску, яка дамокловим мечем висить над учасниками об’єднання, робить укрупнення партій через демократичний механізм "знизу" взагалі неможливим.

Слід зазначити, що пропонований частиною лідерів шлях – пошук базової партії та об’єднання через домовленості "згори" - реальний. Але таким чином можна створити або демократичну структуру, яка розсиплеться через непорозуміння в низах (для них це рішення Києва буде нав’язаним), або ж міцну найманську структуру, яка працюватиме, поки платитимуться гроші. Ще один шлях підказує нинішня система виборів. Сукупність таких факторів як (1) дислокація правоцентристів на краю могили і (2) наявність розгалуженої мережі структур – могли б слугувати непоганим стимулом для початку процесу. Механізмів, які сьогодні генеровано в правоцентристському середовищі, два.

Перший: до старту виборів визначити базову партію за найбільш розгалуженою структурою та через її списки піти на вибори; представники в радах різних рівнів будуть середовищем, яке дозволить після виборів вести спільну роботу на місцях та організувати необхідну роботу для формалізації об’єднання.

Другий: напередодні виборів обумовити критерії, за якими за результатами виборів буде названо базову партію для об’єднання. Очевидно, головний з них – це найкращий результат. Для його визначення має бути розроблена зрозуміла система показників (наприклад, кількість виборців, які проголосували за кандидатів та списки від партії).

Ще одне питання, важливе для обох варіантів, – квота представництва в керівництві нової партії кожної з партій-учасниць об’єднання. Однак для того, щоб нинішні місцеві перегони стали стартом для об’єднання правих, має бути принаймні їхнє бажання, а також статися подія, яка слугуватиме поштовхом для початку процесу.

Праві партії і Захід

Ні для кого не секрет, що міжнародні організації (як-от Національно-демократичний інститут США, Фонд Аденауера, ін.) завжди переймалися тим, аби українські партії демократичного крила сіли за стіл переговорів та знайшли форми для об’єднання на виборах. Для Заходу завжди було важливо бачити в українському демократичному таборі "одного партнера". Так було напередодні виборів 2002, опісля виборів 2004/2005 років і ось зараз.

Напередодні виборів 2002 року міжнародні організації активно допомагали сісти за стіл переговорів УНП, НРУ, ПРП та КУНу та розробити прийнятні для всіх алгоритми створення блоку. У липні 2001 р. на базі цих партій таки було створено блок В.Ющенка "Наша Україна", куди, окрім них, увійшли також Петро Порошенко з очолюваною ним "Солідарністю" та бізнес-група, введена особисто Віктором Ющенком. Серед бізнесменів були Микола Катеринчук, Давид Жванія, Микола Мартиненко та ін. Після виборів 2004/2005 рр. та створення пропрезидентського проекту "Наша Україна", заради входження до якого не самоліквідувалася жодна з існуючих на той час партій, міжнародні організації знов порушили проблему об’єднання. Базовою – певний час – вони бачили НСНУ, але після втрати президентом рейтингів та вступу "Батьківщини" до Європейської народної партії переорієнтувалися на партію тодішньої прем’єрки.

Втім, на початку липня 20010 р. в Італії на віллі "Ля Коніна" в містечку Каденабія (Італія) Фонд Аденауера зібрав представників 6-х партій – НРУ, УНП, ХДС, Європейської партії, Народної самооборони та Єдиного центру – для зустрічі з керівництвом Європейської народної партії, яке було представлено на досить високому рівні: віце-президентом Румяною Желєвою і заступником генерального секретаря Крістіаном Кремером. Запрошувалися й представники "За Україну!", "Громадянської платформи" та "Фронту змін", але вони не приїхали; "Батьківщину", ПРП та ВО "Свобода" не запрошували.

"Учасники зустрічі гостро дебатували ідею укладення угоди щодо спільних узгоджених дій під час виборів до місцевих органів влади у жовтні цього року. А також торкались ідей утворення єдиної правоцентристської партії за результатами цих виборів. У результаті дискусії, незважаючи на розуміння політичних проблем і необхідності об’єднання зусиль, учасники не дійшли одностайної згоди щодо тісного співробітництва під час місцевих виборів 2010 р. і вирішили продовжити діалог в Україні у більш розширеному форматі", - повідомила прес-служба ХДС.

Попри те, що до розгляду було запропоновано згадані вище дві платформи (до виборів і після виборів), сам алгоритм об’єднання предметом обговорення так і не став. На думку одного з учасників, не відчувалося, що організатори та представники українського політикуму ставили собі за мету перевести розмови про об’єднання в практичну площину. Проте була запропонована до підписання заява, що процес об’єднання розпочався. Очевидно, зважаючи, що таких заяв за попередні роки було підписано досить багато, але без "дорожньої карти" вони стабільно залишалися лише заявами, ідея підтримана не була.

Отже, розмова про об’єднання на правому фланзі не відбулася; українські учасники навіть не розпочали її. А західні колеги не побачили однозначної перспективи отримати в опозиційному таборі одного партнера на базі "Батьківщини".

"Зигзаг удачі"

Наслідки нового закону для політичних сил дозволяють стверджувати, що він вигідний мега-проектам: Партії регіонів і БЮТ ("Батьківщині"). Обидві прагнуть до зміцнення позицій у своїх електоральних нішах за рахунок асиміляції конкурентів. Це неминуче веде до формування в Україні біпартійної системи. А, отже, поділу країни на два табори. Втім, це протистояння стосується лише електорату.

Блискавичне поповнення лав партії, щойно вона стає партією влади, - і таке ж блискавичне дезертирство, щойно влада переходить до інших рук, - цей процес в Україні доводилося спостерігати щодо НДП у 90-х, СДПУ (о) на рубежі століть, "Нашої України" та БЮТ – в останні роки. "Зигзаги удачі", зроблені окремими політиками, демонструють: для дуже багатьох все одно, куди вступати – аби "воно" було при владі.

Перебіжчики з табору Кучми – до Ющенка, потім до Тимошенко, а потім до ПР продемонстрували, як виглядає сучасний "зигзаг удачі". За цією ж схемою вони – за потреби – перемістяться назад, у БЮТ ("Батьківщину"), якщо електоральні симпатії перетворять її на партію влади. Такий ось фокус: політичні сили при владі різні – але політики одні й ті ж.

Як не парадоксально звучить, але створення зараз "єдиного демократичного фронту" – це формування в Україні моделі, за якої домінуватимуть дві партії, що розігруватимуть між собою електорат (або ж передаватимуть його одне одному), створюючи ілюзію зміни влади. Треті сили при цьому не матимуть шансів впливати на політику.

Слід враховувати, що питання не стільки в тому, скільки партій (дві чи більше) впливатимуть на політику в Україні. Питання й у тому, якою буде якість тих партій. Якщо за суттю вони залишатимуться непрогнозованими для виборців бізнес-проектами великого капіталу, або ж лідерськими проектами, за якими стоїть той самий великий капітал, то від демократії Україна перебуватиме ще далі, ніж 20 років тому.