 Цікавий момент: дружиною Щорса була відома чекістка Фрума Хайкіна (1897–1977).
Їх стосунки зав’язалися у вересні 1918 р., у період формування Богунського полку в Унечі (тоді селище, а зараз місто на території Брянщини в Росії), де Хайкіна очолювала місцевий підрозділ ЧК і відзначалася неабиякою жорстокістю. Щоправда, офіційна реєстрація шлюбу навряд чи мала місце.
Місцевий краєзнавець П. Храмченко в книзі спогадів «Мої Клинці» (видана в 2004 р, самі ж спогади записані автором у 70-90-х рр. минулого століття) свідчить наступне: «після звільнення Клинців від німців і гайдамаків революційний порядок у посаді встановлювала дружина Щорса – Фрума Хайкіна (Щорс). Це була рішуча та смілива жінка. Вона роз’їжджала в сідлі на коні, в шкіряній куртці і шкіряних штанях, з маузером на боці, який при нагоді пускала в справу… У найближчі дні під її керівництвом виявили всіх, хто співпрацював з гайдамаками або співчував їм, а також колишніх членів Союзу Радянського Народу (СРН) і розстріляли на Горіхівці, на галявині за міським садом. Кілька разів галявина вкривалася кров’ю ворогів народу. Знищувалася вся родина, не щадили навіть підлітків».
Доповнює картину фрагмент рукопису «Спогад залізничника ст[анції] Унечі Зах[ідної] з[алізниці] Ф.Т. Васька» (записано в жовтні 1927 р.): «Після окупації України німцями і наступу їх від Гомеля до ст. Клинці та роз’їзду Пісковики в Унечу стали стікатися для оборони загони червоногвардійців. Унеча стала ареною боротьби. З огляду на близькість фронту стали з’являтися переодягнені офіцери і генерали для еміграції, яких до 200 осіб було розстріляно. У той же час в Унечі з’явилася з загоном китайців якась Хайкіна, що своїми суворими заходами навела страх не тільки на спекулянтів і емігрантів, але і на Богунський полк червоногвардійців (багатьох солдатів розстріляла). Які повстали, бажаючи вбити її і китайців, але вона, кинувши бомбу в загін солдатів, втекла».
Вочевидь, мова про події вересня 1918 року, коли в Богунському полку спалахнув заколот, придушений Щорсом. Напевно, Хайкіна, як голова місцевої ЧК, приймала у придушенні заколоту найактивнішу участь, що ще більше зблизило її зі Щорсом.
Місцевий житель В.Р. Шпиньков, з посиланням на свого батька, який служив у Богунському полку, стверджував, що безпосередньою причиною заколоту була саме Хайкіна, яка, чинила в ЧК «звірства» і «безбожно розстрілювала». Ось його розповідь:
«Так, був бунт у Богунському полку. І ці бунтарі як раз із нашого селища і були. А звідки він виник? Я розмовляв з колишніми бунтарями. Ось як справа була. Молодь, хочеться погуляти, а треба бути в казармі. А вони пішли до дівок гуляти і не з’явилися на вечірню перевірку. Вечірня повірка – а їх нема. Ну, доповідають вище. А в селищі діяла ВЧК. Головою ВЧК була Фрума Хайкіна […]. Кажуть, що Іванов був, але наші партизани кажуть, що Фрума Хайкіна верховодила. І якщо туди потрапив – вважай, кінець. І, ось, наших – Новиков Никифор був, Шавеко Михайло і ще інші там були – забрали, бо не з’явилися на перевірку. Капут нашим хлопцям. Ось і взгоношились. А Михайло Шавеко був у кулеметній роті, я з ним розмовляв особисто. Що робити? За всяку ціну треба відвоювати хлопців. І якраз було засідання штабу в Унечі. Ну, от хлопці викотили кулемети і – на «ура». Але все ж кулеметник пошкодував: чергу дав, але кулі пішли вище. Інакше він би покосив всіх там. І всі кинулися хто куди бігти. А Щорс побіг до залізничного мосту, який за Унечею. І втік він, одна нога в чоботі, інша в калоші – у нього одна нога була поранена. Навіть у відхоже місце увалився. А зі штабу передали в Брянськ, [в]залізний полк, це батько розповідав. І ось доба минула. Тут вже – гуляй воля, ніхто не хоче в казарми йти. Ходять по Унечі, шукають де випити. Але тут їде ешелон, в товарних вагонах двері відкриті і тримають гвинтівки напоготові. Думали, що повстав кулеметний полк і поріжуть їх зараз з кулеметів прямо у вагонах. Нічого подібного, ніхто навіть не вистрілив. Ходять богунці по перону – «О, здорово, робітничий клас!» Ніхто ніякого опору. Вони просто повстали проти звірства цього ВЧК – розстрілювали безбожно. У ВЧК була не одна Хайкіна, але ніби як вона командувала там цими справами. Звичайно, хлопців своїх вони звільнили. А Хайкіна втекла. Потім її більше не стало. І полку цьому залізному оголосили: поки не приберете цю гадину, ви нам нічого не зробите.
– Ну, як же ви, товариші, тут німці наступають, а ви такий бунт підняли, бучу якусь.
– Та ми не проти радянської влади, ми проти звірства ось такого.
А якщо б кулеметник різонув трохи нижче, то побив їх. Мені розповідав про це член військової ради Зик – це друг мого батька. Призначили самого Іванова в надзвичайку».
Цікаво, що зближувало цих таких доволі різних людей, якщо особисто за Щорсом звірств чи «занадтої» жорстокості джерела начебто не фіксують? З іншого боку, богунці часто залишали по собі кривавий слід і ніякого несприйняття у Щорса це не викликало. Якщо він сам і не був кровожерливим, то зупиняти своїх підлеглих він також не збирався.
В останніх числах грудня 1918 р. богунці вступають на територію Чернігівщини і швидко просуваються Городнянським повітом. Саме в Городні відбувся перший серйозний бій Богунського полку з гайдамаками (регулярні війська УНР). Більшовицькі загони оволоділи містом 30 грудня, наступного дня взяли рідне місто Щорса Сновськ. У Городні розпочався «червоний терор» – неодмінна ознака радянської влади. Зокрема, 1 січня 1919 р. розстріляли не тільки військових-українців, але й священика Івана Самойловича з 16-річним сином – гарний «подарунок» на Новий рік, нічого не скажеш. А всього за кілька днів у Городні було страчено близько 80-и осіб.
Цікава деталь: за свідченням В. Манойленка (чернігівська районна газета «Шляхом комунізму» від 11 лютого 1986 р.), партизани разом із Таращанським полком, керованим В. Боженком, визволяють Городню дещо раніше – 28 грудня 1918 р., а «ще два-три дні, і в Городню вступив Богунський полк М. Щорса». Що якраз співпадає з початком масових розстрілів.
Наступаючи на Чернігів, Щорс 10 січня захопив Седнів. Українські війська не чекали нападу і були вщент розгромлені, загинуло 30 чоловік, втрати богунців – один кінь. Керівник седнівського озброєного загону І.П. Курдюк прохав не вбивати захоплених вояків (серед гайдамаків було чимало місцевих), однак біля клубу було порубано і затоптано кіньми близько 10-и чоловік. І це при тому, що напад богунців став повною несподіванкою для гайдамаків, які майже не чинили опору. Староста седнівської варти Згурський якраз відправився відвідати наречену, а решта зібралися в клубі на бенкет.
До речі, у телеграмі керівництву Щорс повідомляв: «Богунський полк мав бій під Седневом, розбив наголову петлюрівський і гайдамацький загони силою 250 чоловік». Однак є свідчення, що протистояли нападникам набагато скромніші сили, які лише чекали на підкріплення у 200 кіннотників. Схоже, Щорс зарахував до числа переможених також і резерв, який не встиг прибути до Седнева, тоді як реальні сили українських загонів не перевищували 50 чоловік.
Відомо, що після взяття Києва в лютому 1919 р. Щорс був призначений комендантом української столиці і протягом десяти днів являвся повновладним господарем міста, розташувавши свою комендатуру на розі Хрещатика і Думської площі (нині Майдан Незалежності). В цей час по Києву прокотилася друга хвиля «червоного терору».
У Києві чудово пам’ятали перше пришестя більшовиків 9 лютого 1918 р. Та й як забути 9-денний обстріл міста з крупнокаліберних гармат (в одній тільки Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) – спробуйте пригадати, коли ще Київ піддавався подібному обстрілу, там з часів монголо-татарської навали не бачили подібного. А після взяття міста наші «побратими» в найгірших традиціях середньовічної різанини розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 3 до 6 тисяч киян, серед них священиків і монахів.
Вірний ленінець В. Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 р. у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».
І ось цю криваву орду «український патріот», як то вважають депутати Щорської районної ради, знову привів у Київ. Цікаво, ким тоді вважати нечисленних захисників міста в лютому 1919-го? Зрадниками України? Київ знову зазнав «червоного терору» – не такого відвертого та кричущого, як рік тому, але більш системного і підступного. В колисці української державності підлеглі Щорса творили жорстокість і свавілля, в тому числі реквізиції майна і грошей у населення, розстріли без суду і слідства. А з радянських джерел випливає, що сам Щорс в цей час займався ледь не виключно господарськими справами.
Тож чи справді були такими різними Микола Щорс і його дружина Фрума Хайкіна?
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті
|
