Пам'ятаєте скільки було вереску, коли наш Данилко (він же Вєрка Сердючка) заспівав "лаша тумбай", що було дуже схоже на "Раша, гуд бай!"? Крику було -як же ж так, ображають великого російського брата ті кляті хохли... Аж тепер згодилося, коли Міша Порєчєнков стріляв по українцях у Донецьку. А СБУ навіть каже, що не тільки по військових, а й по мирних людях влаштував таке собі сафарі - по тисячі доларів платив за кожного поціленого українця.
У це важко повірити.
А хіба рік тому хтось міг повірити, що російський актор стрілятиме по українцях?
Чи в те, що Йосип Кобзон - цей єврейський вигодуванець української землі, приїде підтримувати терористів і співатиме з ними на донецькій сцені якусь бридку пісеньку, що зветься "гімном Новоросії"? Та й чи можна було взагалі повірити у те, що Росія, в сторону якої були скривлені хребти практично всіх малорос... тобто українських політиків, загарбає Крим і піде війною на Донбасі?!
Про подібну перспективу говорили нечисленні українські націоналісти - скажімо, ми у чернігівській "Просвіті". Але ж ми були екстремістами, радикалами і ще бозна-ким. Тепер пізно кусати лікті, дивлячись на безчинства порєчєнкових та кобзонів, які й підготували війну нам. Бо хіба не готувалася вона роками з телеекранів "Агентами національної безпеки", "Кадетами", "Ментами" та іншим великоросійським отруйним кіномотлохом? А обиватель наш задихався від його отруйних міазмів, сприймаючи його за духи чоловічої справжності. Знову ж таки - кволо звучали наші голоси, коли ми, патріоти, вимагали українських фільмів і обмеження іноземної експансії...
А Міша Порєчєнков - що Міша? Вдягнув каску "Преса" та й давай лупити по хохлах. Киньте казки про якесь там братство - коли ми для росіян були братами? Тоді, як нищили ту ж "Просвіту" у двадцяті роки, чи коли відбирали хліб продотрядами, чи коли ганялися по лісах за українськими партизанами? Чи коли гнали наших земляків - беззбройних, ненавчених - форсувати Дніпро під німецькими кулями, і поплили вони в історію чорними свитками по Дніпру... Чи коли вивезли обладнання заводів, а ввезти назад забули? Чи коли гнали наших батьків у на шахти того ж таки Донбасу і всякі різні ФЗУ? Чи коли помирав Стус і сходив кров'ю Литвин?
...Ще в двадцяті роки Микола Хвильовий, комуніст, за національністю - росіянин, висунув лозунг "Геть від Москви!". За що й мусив пускати собі кулю в лоб... Бо пізно зрозумів, коли вже червону російську машину нищення України не можна було зупинити.
Але тепер, коли Господь благословив Україну незалежністю, ми маємо нарешті уяснити і втілити той лозунг- клич "Геть від Москви!". Від її кобзонів і пугачових, навіть від гребенщикових і макаревичів, хоча два останні з них щось говорять прихильне до України - подякуймо за добре слово, але відкараскуймося від російської культури, бо там чад старухи- ростовщіци і Раскольникова, що її вбив з глибоким, авжеж, філософським питанням під час цього процесу: "Тварь я дрожащая ілі право імєю?". Скидаймо з себе панцир захоплення Пушкіним - не тільки через його брехливу поему про Мазепу "Полтава", але й тому, що це просто переспівувач Байрона, як підмітив давно маркіз Астольф де Кюстін.
Якщо ж ми будемо вибирати серед російських діячів так би мовити культури хороших макаревичів і поганих порєчєнкових у нас прибреде постріляти по українцях ще не одне таке великодержавне чмо. І ми вчергове наступатимемо на граблі захоплення російською імперською культурою. Світ -великий. Не тільки світу, що у вікні, не тільки культури, що у Москві.
"А на москалів не зважайте - у них своя мова, а в нас своя, у них своя література, а в нас - своя" - учив Тарас Шевченко (цитата з пам'яті). І коли йому Іван Аксаков запропонував друкуватися в журналі "Парус", бо ми, мовляв, брати, Тарас Шевченко гнівно відповів: "Ми вже, бач, великі родичі - як наш батько горів, так їх батько руки грів". Коли ми вже почуємо своїх учителів, а не московську попсу і блатний шансон?!
