 Учаснику боротьби за незалежність України у ХХ столітті, делегату Установчого з"їзду РУХу Семененку Павлу Дмитровичу - 90 років.
Працював електромонтером, майстром, інженером "Чернігівобленерго".
Член Народного Руху України за перебудову з 1989 року, делегат Установчого з'їзду Руху, один з засновників, голова Щорського осередку Руху (1989-1993).
ПАМ'ЯТАЄМО!
РУХівці
Павло Семененко (26.01.1934 - 10.09.2015) і співголова Чернігівської крайової організації РУХу за перебудову (з 2 лютого по 6 жовтня 1990 р.) Анатолій Майба (13.09.1940 – 07.06.2001) на Установчому з'зді Руху 8-10 вересня 1989 року
РУХ – Рятуйте Україну, хлопці!
Так розшифрував назву Руху син одного з учасників першого з’їзду Руху в далекому 1989 році, учасником якого був і мій чоловік Семененко Павло Дмитрович, який організував і очолив осередок Руху у м. Щорсі. І про участь у цьому з’їзді він розповів учасникам зборів районного партійного активу, де Рух «предавали партийной анафеме». Після цього виступу наша сім’я ніби опинилась в 1937 році, який добре пам’ятає моя мама, бо по всіх колективах району райком організував збори, де нищівній критиці піддавався Рух і Семененко. Як писав поет В. Орлов:
«Партийные кадры забили тревогу.
Долой демократов! Спасайте отчизну!
И снова зовут на большую дорогу,
Которая их привела к коммунизму».
Райкомівська пропаганда уподібнилась геббельсівській в Німеччині: чим більш неправдободібніша брехня, тим більше люди в неї вірять. Розпускали слухи: рухівці палять поля з врожаєм, ходять по хатах і вимагають у пенсіонерів останні гроші тощо. А знайома, яка добре знала нашу сім’ю спитала: «Чи правда що рухівці вирізуватимуть жителів міста Щорс?». І мені дістало гумору відповісти, що почнуть завтра з її вулиці. Особливий жах (правду ж не знали) викликало у зомбованих обивателів твердження, що рухівці, то ті ж самі бандерівці, і так райкомівська пропаганда наполохала зомбованих людей, що ті з того часу бояться воїнів ОУН-УПА, а не комуністичну владу, яка з 1917 років знищила понад 80 млн. людей в СРСР, яка «профукала» наші заощадження, партійні внески комуністів тощо. І так нажахали, що ще в минулому році знайомий чоловіка розповідав, що його питали, як ти водишся з тим Семененком, він же рухівець.
Звичайно, ж в районній газеті з’явилася розгромна стаття про Рух і Семененка, зокрема: «В депо на зборах запропонували повісити Семененка на одну мотузку з Лук’яненком та Чорноволом» (Яка честь!). Навіть з однієї зі шкіл міста прибігли мої пацієнти (працювала логопедом) і розповіли, що класний керівник на зборах лаяла вашого чоловіка і Вас за те, що ви його підтримуєте, і з дитячою безпосередністю спитали: «Хіба може Ваш чоловік бути поганим?» Дома я зі сльозами розповіла про це і закінчила: «Навіть дітей настроїли, ну, чому тобі треба більше всіх?» І тоді старша доня, перша помічниця батька в справах РУХу, мовила: «Мамо, ти ж молишся на А. Д. Сахарова, а подумай, як його дружині?». Керівник ПМК-215, підприємства сусіднього з РЕМом, де працював чоловік, наказав: «Не пускать Семененко на территорию как бешеную собаку». Отак!
До речі, від цього керівника діставалось і працівникові ПМК-215, нинішньому підприємцю С. І. Василечку, який теж перебував у РУСі. КДБ організував провокації щоб скомпрометувати Семененка: підіслали якогось молодика, який пропонував чоловіку зброю, від якої чоловік відмовився. Приїздив працівник із КДБ, чомусь відвіз аж за місто в ліс і там «обробляв і перевиховував» Семененка. А ми дома переживали. Знайомі боялись телефонувати нам, попереджали, що наш телефон прослуховується, бо впродовж кількох років збори членів РУХу проходили саме в нашій квартирі. КДБ працював «исправно». Недарма в незалежній Україні КДБісти одержують такі високі пенсії, які рухівцям і не снились.
В результаті всього цього чоловіка на роботі понизили на посаді, а на руках у нас була тяжкохвора незряча донька, яку ми впродовж 25 років возили на лікування «от Москвы до самих до окраин». І не те, щоб якась допомога була кому-небудь від профспілок, а навіть преміальних чоловіку не платили. Виключили його із партії… На бюро обкому він аргументовано спростував всі висунуті йому звинувачення і тоді основну критику спрямували чомусь на костюм чоловіка: мовляв, бач який костюм дала тобі радянська влада... А Семененко за життя ніколи не носив дорогих костюмів (їх носила партійна номенклатура), не мав змоги. Костюм був дешевий, такі ж дешеві сорочка і краватка, які були підібрані під тон смужкам на костюмі. Проте костюм сидів бездоганно на його стрункій фігурі. Чоловік, будучи не згодним із рішенням обкому, подав скаргу в ЦК КПУ. Звідти приїхав в Щорс інструктор ЦК тов. Чорний і пропонував Семененку відмовитися від участі в РУСі в обмін на відновлення в партії, на посаді тощо. Проте чоловік не згодився.
Як згадував чоловік, тоді «народ безмолствовал» (Пушкін), і тільки одна людина наважилась вступитись за нього. Це письменниця Л. О. Вакуловська, яка народилася в м. Щорсі, часто приїздила сюди, але друкувалась переважно в Білорусі. Вона написала відкритого листа тодішньому І-му секретарю Щорського райкому партії П. Д. Шаповалу, головному противнику демократичних перетворень і ідеї незалежності України і який по іронії долі презентував незалежну Україну як посол у Киргизстані та Білорусі.
В листі письменниця охарактеризувала обстановку в області, в районі і виступила на захист РУХу. Листа звичайно ж не надрукували. Лідія Олександрівна пише про пленум, де звучали промови, в яких була відсутня і логіка, і культура мови. «І приємним винятком звучали промови представників РУХу, яким не відмовиш ні в логіці, ні в реальній оцінці подій, бо в РУСі кращі люди, цвіт української інтелігенції». Письменниця писала: «В Щорсі виключили із партії Семененка П. Д., члена РУХу, облили брудом в районній газеті. Що ж він зробив такого? І не крав, не грабував, не брав хабарі, не закликав до терору, а поїхав як делегат на І з’їзд Руху в Київ, а потім розповів про цю подію на зборах. І за це удари по ньому із далекобійних апаратних гармат. Де ж нове мислення партії? Не рухівець Семененко і не такі, як він, є загрозою партії! Семененко відкрито, не ховаючись по кутках, висловив свої думки. Інша справа – згоджуватись з ним чи сперечатись. А загроза – ті циніки-партійці, що дрімають на зборах, голосують одностайно, не думаючи, завжди підлабузнюючись до вищестоячих. Їх девіз – не висовуйся, не нашкодь собі, вони продадуть і Бога, і чорта, і рідну матір… Висновок один: малоосвічений, малоінтелігентний, косноязичний апарат партії не може повести за собою маси».
Л. О. Вакуловська констатує, що союз нерушимий затріщав по швах, наявна не тільки економічна, а й політична криза, пророчими виявилися її слова, написані в 1990 році: «Не за горами час, коли ми прийдемо до багатопартійності, і РУХ рано чи пізно одержить свій офіційно визнаний законний статус».
Не викликає сумнівів, що описане мною типове для рухівців і їх сімей; особливо в райцентрах, селах, де їх було небагато, і всі були на виду. Знаю, з якими труднощами видавав газету «Громада» В. П. Москаленко, який часто бував у нас в Щорсі. До речі, цю демократичну газету радила читати і Л. О. Вакуловська, щоб вони голослівно не шельмували РУХ, а опонували по суті.
Любити Україну ніколи не було легко. Коли пишуть, що незалежність країни упала нам з неба, а українці для цього нічого не робили, я згадую численні жертви, принесені на вівтар незалежності кращими її синами впродовж століть. Їхню естафету підхопили воїни ОУН-УПА, гордість нації, а нашу національну пам’ять і свідомість будила безстрашна когорта: Лук’яненко, Чорновіл, Горинь, Дзюба, Сверстюк та інші, за що розплатились роками репресій і тюрем. Пишаюсь, що в Україні знайшлися справжні лицарі, справжні чоловіки, які зібралися на І з’їзд Руху, що було дуже непросто, серед яких був і мій чоловік П. Д. Семененко.
Коли кажуть, що незалежність нічого нам не дала, заперечую, як швидко ми забули оті «чорні тюльпани» з Афганістану, безкінечні черги буквально за усім. Але основну біду бачу в тому, що наші чоловіки масово не підтримали РУХ: одні спились, інші були «кухонними дезертирами», сміливими тільки на кухні, тримали нейтралітет. Багато з них все розуміли, але «макітру тримали виключно по вітру», а парт- і комсомольська номенклатура, забувши про честь і совість, розкрала країну.
Безперечно, що немало пройдено доріг і немало зроблено помилок, але є Україна, лунає щодня наш гімн, який багато років тому тихенько наспівував мені батько, вчитель історії. Гордо майорять навкруги жовто-блакитні прапори, а в 1989 році такий прапор висів тільки біля нашого дому і його зривали за наказом районної влади, яка частково і досі при владі. І нам тільки потрібно, як часто повторює мій чоловік, не очікувати кращого життя, а самим робити його. А перефразовуючи слова Дж. Кеннеді, слід не питати, що Україна зробила для тебе, а що ти зробив для України?
Семененко Ніна Дмитрівна
2008 р.
м. Щорс
("Боротьба за незалежність України у 1989-1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову", збірник документів і матеріалів, Чернігів, 2009)
Павло Семененко на святкуванні 20-річчя чернігівського РУХу 15 липня 2009 року в ОДА.
Спогади Павла Семененка, видані Щорсівською центральною бібліотекою на святкуванні 25-річчя НАродного Руху України.
|
