Його голос не сплутаєш. І голос фізичний, і голос поетичний. Бо хто ще сказав отак про столітнього померлого козака, що не може втихнути на кручі, хоча б і пора вже спати вічним сном: "Але ж бісова дівка на кручі стоїть, обгорнувши вітрами стан!". Чи оце ідеалістичне: "Народ не візьмеш на макуху, він зоддаля розрізнить чин - І хто є син його по духу, І хто по духу сучий син".
Хто хоч трохи знає українську літературу, хто взагалі має українську артикуляцію душі, уже зрозумів, що мова йде про Бориса Олійника. Йому сьогодні - 80!
Кажуть, що він складний чоловік. Звісно, а хто не був складним, переживши такі кинжальні перевороти історії? Колись Павло Загребельний згадував, що батько Бориса Олійника - редактор районної газети на Полтавщині, заложив у НКВД усю редакцію і її працівників репресували. І Борис Олійник образився та помстився - надрукував у московській "Советской культуре" розгромну статтю на роман П.Загребельного "Я, Богдан". Чудовий, до речі, роман.
А Ліна Костенко, коли секретар парторганізації Спілки письменників Борис Олійник переметнувся на другу сторону при створенні Народного Руху за перебудову, стала його відтоді називати Бе Олійником. Але то великі люди і вони мають право на свої високі оцінки - що у хвалі, що у критиці.
Проте Борис Олійник був і залишається підвалиною сучасної української літератури - з полтавською ноткою хитруватості, з прищуром обпартієного однією партією, зі своїм селянським впертим поступом. І з піснею про матір, і зі словами любові до всього українського. за це йому простить Україна багато. І службу в Горбачова, якого він потім обізве якимось мало не Антихристом (ну, суверенний комуніст, що казати!).
А його спроби співпрацювати і з Горбачовим, і з Януковичем вкладаються у його ж філософію: "Ми, українці, дуже добре, навіть геніально працюємо в іншій, чужій системі. Але займатись системотворенням для себе, у власних інтересах - ось тут у нас виходить значно гірше... А тим часом варто почитати хоча б Липинського, Єфремова, Донцова - в їхніх творах бодай приблизно подані контури нашого майбутнього".
... Я ж відкрию його "Парубоцьку баладу", знану ще зі свого парубоцтва, і насолоджуся справдешньою поезією. З пругкістю образів, з терпкістю філософії, з радістю від мудрості світу. "Я летів красивим чортом На коні, як ворон, чорнім - Біла піна падала, мов сніг, - Ех, до тієї Чураївни, Що клялась від третіх півнів Рушники послать мені до ніг..."
