Початок » 2012»Липень»8 » УНП продовжує на Чернігівщині акції на захист української мови
УНП продовжує на Чернігівщині акції на захист української мови
00:08
8 липня 2012 року у Чернігові та районах області Українська народна партія та Українська народна молодь продовжить акцію «Захистимо українську мову – збережемо державу!». Організатори заходу засуджують розгортання Партією регіонів мовної диверсії в країні. Адже мета антиукраїнських сил — розколоти нашу державу, відвернути увагу народу від провалу економічних реформ, різкого погіршення соціально-економічної ситуації.
У червні активісти УНП та всі небайдужі виступили з вимогою до Верховної Ради України та Президента зняти з розгляду скандальний законопроект Колесніченка-Ківалова. Кілька тисяч чернігівців поставили свій підпис на захист української мови.
Громадяни України переконалися, що у Верховній Раді панує брехня, зрада і корупція, повна зневага національних інтересів та законності.
Українська народна партія закликає скасувати злочинний закон про мови, який проголосований картками агентури антиукраїнських сил у парламенті, та поміняти команду «проффесіоналів» на патріотичну владу.
Прес-служба Чернігівської обласної організації УНП
Антиукраїнські сили прийняли «закон» про мови, який зазіхає на засади конституційного ладу в Україні. Довідка
1. Закон є нелегітимним в самій своїй основі. Його предмет — надзвичайно важливе мовне питання, яке є питанням конституційного рівня і яке тому повинне вирішуватись шляхом досягнення загальнонаціонального консенсусу. Натомість розробка законопроекту відбувалась непрозоро, без участі представників як опозиційних політичних сил, так і експертного середовища та всіх зацікавлених структур громадянського суспільства. На відсутності у законі адекватного консенсусного вирішення принципових питань державної мовної політики знов наголосила у своєму висновку від 2 грудня 2011 р. Венеціанська комісія, закликавши українських законодавців до «пошуку справедливого балансу між захистом прав меншин, з одного боку, і збереженням державної мови як інструменту інтеграції суспільства, з іншого» (п. 66).
2. Закон суперечить Конституції України і створює механізм її підміни антиконституційним законом. Засади державної мовної політики і загальний порядок застосування мов в Україні регулюються Конституцією України та Рішенням Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України. Ст. 4 закону підтверджує, що «основи державної мовної політики визначаються Конституцією України», але водночас встановлює, що після його ухвалення порядок застосування мов визначатиметься «виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов в різних сферах суспільного життя». У практичному сенсі це означає підміну Конституції — законом, який усупереч статтям 10 та 11 її розділу І «Загальні засади» встановлює нову модель мовної політики України. Такий підхід є грубим порушенням ст. 156 Конституції України, яка передбачає спеціальний порядок запровадження будь-яких змін до положень розділу І Конституції України.
3. Закон кардинально ревізує конституційні засади державної мовної політики і підриває конституційний лад України. Його розділ І «Загальні положення» вводить у правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття як «регіональна мова або мова меншин», «мовна група», «мовна меншина», «регіональна мовна група», «регіон», «рідна мова». Водночас заключний розділ XI законопроекту «Перехідні положення» передбачає внесення докорінних змін до всього комплексу норм національного законодавства, що регулюють порядок застосування мов на основі і відповідно до ст. 10 Конституції України. Запровадження в Україні порядку застосування мов, що суперечить ст. 10 і ст. 156 Конституції України, є порушенням Основного Закону, яке, виходячи зі змісту згаданого Рішення Конституційного суду України від 12 грудня 1999 р., слід кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу в Україні.
4. Закон грунтується не на імперативних нормах Конституції України, а на свавільно інтерпретованих положеннях Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. У Хартії (у правильному і точному перекладі з оригінальних автентичних її текстів англійською і французькою мовами) термін «регіональні або міноритарні мови» складає єдине поняття, що охоплює ті чи інші мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави і носіями яких є кількісно менша група, ніж решта населення території цієї держави (стаття 1). Отже, в Хартії йдеться лише про критерій меншої поширеності певної мови в певному регіоні держави, а не про визнання за нею офіційного правового статусу і встановлення порядку її використання. Відповідно, Хартія жодним чином не зобов’язує і не уповноважує державу запроваджувати офіційний правовий статус для тієї чи іншої мови. Виходячи з того, що визнання статусу державної (офіційної) мови за будь-якою мовою належить виключно до компетенції держави, Хартія лише заохочує держави до вільного вибору перелічених в ній факультативних рамкових заходів на підтримку використання тих «історичних регіональних або міноритарних мов Європи, декотрим з яких із плином часу загрожує зникнення». Причому преамбула Хартії передбачає, що «захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватись на шкоду офіційним мовам та необхідності вивчати їх».
5. Закон, усупереч вимогам принципів Конституції України та меті Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов, передбачає створення правового механізму підриву статусу української мови як державної (офіційної). Він встановлює у частині третій ст. 7 довільний, не відомий ні Конституції та законодавству України, ні Хартії чи будь-якому іншому міжнародно-правовому акту, кількісний критерій «10 відсотків і більше носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова» як достатню підставу для визнання тієї чи іншої мови регіональною і такою, що підлягає обов’язковому використанню паралельно або навіть замість української як державної (офіційної) у переважній більшості сфер суспільного життя.
6. Закон, встановлюючи згаданий свавільно визначений відсотковий критерій, створює передумови для обов’язкового запровадження в Україні російської мови – фактично в офіційному статусі регіональної – не лише на рівні села, селища, міста, району, області, Автономної Республіки Крим, і навіть щодо всіх індивідів. Адже частина 7 ст. 7 передбачає: «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, що відповідає умовам частини третьої цієї статті, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян—суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб». Саме в цьому полягає ідеологія і мета закону: він фактично прирівнює російську мову до державної, забезпечуючи її обов’язкове використання та подальше поширення на максимально великій території України за рахунок української та інших мов. У разі його ухвалення державна мова (українська) ставатиме непотрібною, вона повсюдно витіснятиметься з ужитку, оскільки зникне мотивація щодо її опанування.
7. Закон водночас закладає підвалини для мовної фрагментації України і на місцевому рівні. Відповідно до підпункту другого частини третьої його статті 7 у конкретних ситуаціях рішення щодо використання будь-якої мови як регіональної може бути ухвалене місцевою радою навіть у випадках, коли «регіональна мовна група складає менше 10 відсотків населення відповідної території». У практичному плані це призведе до витіснення української мови з офіційного вжитку та публічного використання не лише на Сході, але й на Заході України. Такий підхід порушує припис ст. 92 (п. 4) Конституції України, відповідно до якого порядок застосування мов визначається виключно законами України.
8. Закон лише декларує позитивне ставлення до української мови як державної – в той час, як переважна більшість його норм спрямована на підрив її державного статусу і позицій у найважливіших сферах публічного і державного життя. Стаття 3 закону, яка проголошує право кожного на мовне самовизначення і вільне користування кожним у суспільному житті будь-якою мовою створює підстави нехтування державною мовою тими, хто з огляду на свій офіційний статус зобов’язаний вживати українську мову при виконанні своїх службових функцій. Ні Конституція України, ні міжнародно-правові: акти, що визначають стандарти захисту прав людини включно з Рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють принцип вільного мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав такий принцип теж відсутній. Запровадження вільного мовного самовизначення для всіх було б за своєю одіозністю аналогічним запровадженню податкового самовизначення.
9. Закон створює правове підґрунтя для продовження розпочатої Д. Табачником руйнації української системи освіти, в рамках якої формується національна еліта. Запровадження статтею 20 закону принципу вільного вибору мови навчання (та ще й «у будь-який час періоду навчання») в специфічних умовах України практично означатиме відновлення тотальної русифікації всієї вертикалі освіти і перетворюватиме освітню систему кадрів для Росії за рахунок державного бюджету.
10. Закон у разі введення його в дію потягне за собою значні видатки з державного бюджету. За підрахунками фахівців, витрати необхідні для його запровадження в життя сягатимуть 50-60 млрд. гривень.
11. Ухвалення закону Верховною Радою матиме катастрофічні для України наслідки. У найближчій перспективі інтенсифікується процес витіснення української мови з усіх найважливіших сфер суспільного життя, відбуватиметься маргіналізація української мови, виникатимуть конфлікти на мовному ґрунті, посилюватиметься мовна ізоляція та відчуження регіонів України один від одного, що покладе початок «мовної федералізації» України та її дезінтеграції як держави.
12. Закон є не лише спекулятивним політтехнологічним інструментом нинішньої української влади у ситуації чергових парламентських виборів, а й результатом виконання нею політичного замовлення російської влади, яка здійснює безупинну гуманітарну агресію проти України. Найголовнішою складовою цієї агресії є мовно-культурна війна, остаточною стратегічною метою якої є знищення української нації як системотвірного чинника незалежної української державності.
Володимир Василенко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор юридичних наук, один із розробників Закону про мови в УРСР, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Лариса Масенко професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук
Володимир Панченко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, народний депутат України першого скликання
У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України 3 липня 2012 року практично без змін закону «Про засади державної мовної політики» в редакції регіоналів Колесніченка-Ківалова Прес-служба Чернігівської обласної організації УНП розповсюджує представлений експертний матеріал під іншою назвою, який цілком актуальний для розуміння антиукраїнської протидержавної політики
