Побачив я його в київському метро у часи свого студенства і це було несподівано. Невисокий, сухенький дідок, сивий, як лунь, спокійно грав собі на сопілці. Люди спершу ніяковіли - в глухі радянські часи не звикли до такої свобідної поведінки та ще й мелодії ж були виразно українські. (А й справді - не грати ж було на сопілці "Во полє бєрйозка стояла"?)
Так він пропагував українську культуру, ставши одним із її захисників. Здавалося, він буде вічно -- потім я його не раз бачив, як керований ним хор "Гомін" відкривав то з'їзд Руху, то інше патріотичне зібрання.
І ось сумна новина від цього ж таки хору: " З глибоким сумом сповіщаємо, що сьогодні, 2 квітня 2016 року, на 88-му році життя перестало битися серце великої Людини – Леопольда Івановича ЯЩЕНКА – організатора, натхненника і незмінного керівника “Гомону”. Вічна пам'ять... Про пана Леопольда ще напишуть не одну книгу. І на підході впорядковані ним нові збірники музичних праць, які неодмінно побачать світ. Але “Гомін” сьогодні осиротів…
Вічна пам’ять Людині, Учителю, Батькові!" br /> Леопольд Ященко зробив неоціненну для українськоїх культури річ - у той час, коли українська пісня була зведена до концертного блазнювання (як правило, вибиралися або совєтсько- зубодробильні пісні щось про радянську Україну, або "А мій милий вареничків хоче"), він виводив її вперто на площі, вулиці і майдани столиці. Він змушував до української пісні ставитись серйозно і стоїчно, залишаючи блазнів з гонорарами, але рятуючи пісню від багна блазнювання.
Думаю, він міг помирати спокійно - і зробив більше, ніж могла звичайна людина, і після нього українська пісня розлунюється широко.
Хай Господь наслухає його сопілку тепер у райських садах!
